- Певно, що добре. Не слухайте пліток, бабцю. Не кожному випадає у житті врятувати самогубця від смерті, а ви врятували.
Тепер їм, усім разом, і справді стало краще жити. Павлинка приїжджала у вихідні дні до Войнилова, гуляла з дитиною, допомагала в хаті i в городі.
- Тето, ось привезла крупи манної, гречаної та ячної. А ще літровий слоїк олії. Давайте нині насмажимо дерунців!
Гуртом чистили і терли картоплю, гуртом смажили смачні пляцки, гуртом і їли.
- Прошу взяти, Павлинко, десяток яєць, будете мати смаженину до сніданку. Все ж не купувати на ринку, - не залишалася в боргу Настя.
Вона розвела курей і качок, так що тепер не бідували, як раніше. Їли і юшку з молодого півника, і яєшню, і шматочок смачненького м'яса.
- Знаєте... А я все-таки везуча. Влаштувалася на роботу за спеціальністю. Мене цінують. Поставили в пільгову чергу на отримання квартири. Навіть фотографію на "дошці пошани" вивісили, - хвалилась Павлина.
- Ади-ди! - сміялась баба. - Незабаром вас і заміж віддамо. Не знайшли собі нікого?
- Що ви, тето! Я тепер навчена. Попеклась на гарячому, то й на зимне дмухаю. Крутяться біля мене і залицяльники, й женихи. Я їх усіх розганяю. Не хочу ні про які любощі чути! Присвячу своє життя синові, ось побачите!
- Одне другому не завадить, - казала Настя. - Лиш би добрий чоловік знайшовся.
- Ні! - твердо, мов клятву, вимовила Павлинка і дотримала слова.
А хлопчик ріс у чужих людей, в чужій, сирій кімнаті пароха Тавуцького, доставляючи чимало клопотів і матері, і бабі Насті, і Вірочці. Не раз хотілося дівчинці побігти до подруг чи піти в кіно, а натомість мусила бавити Миколку.
"Нічого, - розраджувала себе в такі хвилини, - колись і мене доглядала Анна мала, а їй також цього не вельми хотілось."
Коли хлопчина підріс, то сунувся мотузочком за нею вслід - куди вона, туди й він.
- Вівко, піду нині з тобою до сколи! - заявляв безапеляційно.
Брав для підтвердження своїх намірів олівець у руки і таки йшов за нею на уроки. Незабаром школярі звикли до малого і почали називати Віру Вівкою. Дівчинка не ображалась, їй навіть подобалося, що завдяки Колі однокласники поміняли прізвисько. До цього часу вони зверталися до неї "пані поштмейстрова" , наче сусіди до бабусі Насті. Це її злило. А ім'я Вівка-Вівочка було співзвучне словам вивірка-вивірочка, тобто таке собі маленьке, пухнасте, дике звірятко. Віра справді була подібна на білочку.
Бувало й таке, що Коля набридав їй до сліз, але в таку мить вона пригадувала собі, як пленталась у школу вслід за вчителькою чи Анничкою - і злість минала. Та був одного разу випадок, коли через малого Миколку розігралась між бабою і внучкою ціла трагедія. Прийшли до Віри шкільні подруги Валя Підлісна та Стефа Шептинська.
- У нашої однокласниці Люби Романець помер батько. Ходімо, Віро, з нами плести вінок. Завтра вранці віднесемо його в Діброву, де відбудеться похорон. Туди й наші хлопці прийдуть і класна керівничка.
Віра без зайвих слів почала збиратись.
- Нікуди не підеш, - враз втрутилась у розмову Настя. - Дівчата зроблять вінок і без тебе, а ти посидиш з Миколкою.
- Але ж, бабцю!
- Я сказала!
Віра добре знала, яке тверде слово в баби Насті. Хоч сама була вперта, але переперти бабусю їй не вдавалось ніколи.
- Я пообіцяла дівчатам і піду! - знову почала Віра, взуваючи босоніжки.
- Коби я сама могла побути вдома, то цієї мови не заводила б, - спробувала по-доброму полагодити конфлікт Настя. - Мушу піти, бо маю дуже важну справу.
- А в нашої Люби тато помер! Хіба може бути щось важливіше?
- Підеш на похорон, а зараз не підеш!
- Піду!
- Якщо підеш, то не повертайся, бо будеш бита!
- І не повернусь!
Віра вибігла в садок, залізла на яблуню і заховалася поміж густим гіллям.
" Не злізу до тої пори, поки бабця не заплачуть, мене шукаючи. Не буду сидіти з Колькою, нехай самі сидять!" - крутилися злі думки у впертій голівці.
Однокласниці давно пішли, дивуючись, куди поділась Віра.
Настя поробила всі свої справи, нагодувала й приспала хлопчика, а Віри все не було. Почало сутеніти.
"Куди ж вона пішла, капосна дівка? - сердилась бабуся. - Може, все-таки з дівчатами? Та ні, вона з двору не виходила..."
- Вірусько, де ти? - не витримала Настя. - Йди до хати, бо темніє і збирається на дощ!
Віра не обізвалась. Нило в попереку, затерпли ноги, але вона вирішила сидіти на яблуні хоч би і до самісінького ранку.
- Віро, обізвися! Пожартувала й досить! Йди додому!
"Ага! Нехай пошукають! Так уже мені хотілося піти з дівчатами, а не пустили! Звикли командувати!" - думала Віра.
Шукала Настя внучку на вулиці й по сусідах - ніхто не бачив і не чув. Тоді заламала старенька руки і почала кружляти по подвір'ї, як чайка з перебитими крилами, голосно примовляючи:
- Господи! Завжди Ти був добрим до мене. Охорони мою внучку від усілякого лиха. Якщо її заберуть комуняки і віддадуть в дитдом, то я збожеволію. Пожалій мене стару, Господи! Не дай дожити до того часу, коли її відберуть у мене!
Виглядало, що вона хвилюється по-справжньому. Віра знала, що бабуся страждає манією переслідування. Одинадцять років підпільного життя залишили в її душі незмивне тавро страху. Бабусі часто снилися жахи. Нібито чекісти викрали в неї Вірочку і віддали в далекий, невідомий дитячий будинок. Вона шукає, шукає і ніяк не може знайти. І ось зараз не в сні, а наяву шукає бабуся онуку, молиться і навіть плаче. Вірочці жаль її. Вона знає, що завинила, але не може перебороти в собі підліткового егоїзму. Нарешті добро перемагає зло.
- Бабцю, чого ви охаєте? - гукає Віра . - Я тут, на яблуні!
Вона зіскакує з гілки на землю, потягується, щоб розправити заціпеніле тіло, і потрапляє під град ударів. Настя шмагає її віником. Звідки він тут узявся? Начебто стояв собі тихенько біля печі і враз розгулявся. А боляче ж як!
- Я тебе навчу! Перелякала мене до смерті! Бігаю, шукаю, гукаю, а вона заховалась і мовчить! Буде яйце вчити курку, як на світі жити?! Та ні! Я тобі докажу, що таки курка старша за яйце!
* * *
Літо й осінь шістдесят четвертого року стали для Віри справжнім випробуванням на зрілість. Саме в час випускних екзаменів завалилася стеля в будиночку отця Тавуцького.
- Слава Богу, що мокра штукатурка впала поза ліжко, а то могла б нас покалічити чи навіть убити, - жалілася Настя синові. - Де маємо тепер жити? Отець Тавуцький брав з мене п'ять рублів плати на місяць, а інші беруть десять, а то й більше. А тут ще й пенсію зняли!
Справді, покарала влада бабусю за те, що вона регулярно ходила на Середнянську гору до чудодійного джерела. Декілька разів її затримували міліціонери, але відпускали. Цього разу правоохоронці були невблаганними.
- Я нікому ніякої шкоди не зробила, тільки помолилася Богу, - виправдовувалась Настя. - А в цілющу силу святої водички повірила, бо вона мені дуже помагає. Раджу і вам попити, якщо хворі. Ще-м ніколи до лікарів не зверталась, не брала застриків, не заживала піґулок.
- Не говоріть багато, жінко. Маємо наказ припинити паломництво до джерела, карати за плітки про божественні чудеса. Це ми й робимо. Вас особисто неодноразово попереджували, та ви не послухалась. Подамо на засідання селищної ради, щоб зняли з вас пенсію.
- Ну я й справді не послухалась. Але яке відношення має джерельна вода до моєї пенсії? - дивувалась Настя.
- Коли посидите без гроша за душею, тоді й зрозумієте.
Пенсію перестали виплачувати, але бабуся не здалась. Знову оббивала пороги чиновникам-бюрократам, писала в усі інстанції скарги та заяви, надіялась. А тепер нове лихо: стеля на голову впала.