- Підете жити до нас, - сказав Михайло те, що й повинен сказати син матері.
- У вас тіснота. Діти повиростали. В мене відносини з твоєю дружиною зіпсовані. Крім того, ти - приймак...
- Доста, мамо! Доки приймаком буду? В сім'ї моє слово - закон! Скажу, і Ганна мусить послухатись.
- Приймете нас усіх трьох, чи тільки мене одну?
- Миколку нехай Павлина забере до Калуша, Вірка пашпорт уже має, а як дістане атестат, то нехай пробує вступити до вузу. Її, згідно закону, повинні прописати в гуртожитку. А ви, мамо, перейдете до нас. Голоду в світі нема, тож якось проживемо.
Приїхала Павлина, але Колі не забрала.
- Шість років стою в черзі на однокімнатну квартиру, вже п'ята у списку. Просила коменданта, щоб дозволив жити з дитиною в гуртожитку. Не дозволив. Мені хоч би до осені... А там малому виповниться сім років, і я віддам його в Калуші до школи на продовжений день. Потерпіть ще трохи, тето!
Перейшли жити до Юрочків усі троє. Вірі важко було зосередитись на екзаменах. Все ж якось швидко пролетіли ці напружені дні, пролунав останній шкільний дзвоник, а там і скромний випускний бал.
- Їдь з нами, Віро, - кликали однокласниці подругу. - Спробуємо здати іспити в Івано-Франківський педінститут на українську філологію.
- Я хочу на медицину, - відстоювала дівчина свою заповітну мрію.
- В медінститут без хабаря не пройдеш, а в медучилище нема сенсу вступати. З твоїм атестатом потрібно у вищий учбовий заклад. Україністика тобі підходить. Ти ж у нас талановитий майстер художнього слова.
Віра поїхала з дівчатами "за компанію". Вступні іспити склала добре, набравши шістнадцять балів з двадцяти можливих.
- Бал прохідний, - потішили її в секретаріаті. - Можете надіятись.
Віра поїхала додому, а коли через декілька днів повернулась, то знайшла своє прізвище в списку незарахованих. Пішла в деканат.
- В чім справа? Здала всі чотири предмети на четвірки, набрала шістнадцять балів. У секретаріаті запевняли, що в мене є шанс.
- Так, товаришко. Бал у вас прохідний, але в цьому році на філологію подали заяви хлопці, демобілізовані з армії. В них, як ви знаєте, - пільги. А ще були й такі, яких перевели з історичного факультету на мовний. Конкурсна комісія віддала їм перевагу.
- Тоді віддайте мені екзаменаційний листок. Я спробую з тими оцінками вступити до технікуму.
- Для чого? Приїдете наступного року.
- Нема в мене можливості гуляти цілий рік. Без батька й матері... Живу на утриманні бабусі, яка навіть пенсії не одержує.
- Ви -кругла сирота? Маєте право поза конкурсом... Але чому цього в анкеті не вказали? Тут написано: батько - Юрочко Михайло, працює в колгоспі їздовим, мати...
- Так написано. А насправді це мої вуйко з вуйною, в яких є своїх шестеро дітей.
Віра забрала з педагогічного інституту екзаменаційний листок, доздала хімію та біологію і була зарахована в медучилище.
- Нема нічого злого, щоб не вийшло на добре, - хвалилась вона бабусі. - Стефа і Валя стануть вчительками, а я - фельдшеркою! Не знала вона, що її заповітній мрії не судилося здійснитись.
Не було грошей, а Віра мусила негайно придбати два медичні халати, тапочки, шапочку, фонендоскоп... А ще найняти приватну квартиру, бо студенти першого курсу гуртожитком не забезпечувались. Настя з невісткою не мирились. Змушена вона була переселитись з Колею в напіврозвалену халупу, яку люди обминали стороною.
- Пані поштмейстрова, та ж у тім домі чоловік дружину задушив, - жахалися сусіди. - Кажуть, що там є привиди. Вам не страшно?
- Я не боюся мертвих привидів. Страшуся лихих людей. Хатинку священик освятить йорданською водою, а я намалюю на вікнах і дверях хрестики. Щоранку й щовечора молитимусь Богу, то й нечиста сила відступиться.
В суботу після полудня приїхала з Івано-Франківська Віра.
- Як тобі ведеться, дитино? Чи не важко вчитись?
- Вчуся нормально. Незабаром отримаю першу стипендію.
Тільки маю клопіт з житлом.
- У тебе з житлом, і в мене з житлом, - забідкалась Анастасія. В цю хвилину до халупки завітав бабусин родич Ярослав Возняк. Почув цю сумну розмову, подивився, в яких умовах вони. існують, і рішуче сказав:
- Лишай, Віро, своє навчання. Йди на хімію працювати. Я займаю посаду начальника ССТ і маю можливість влаштувати тебе в трест "Хімметалургбуд" лаборанткою. Поживеш у нас, заки не вирішиться житлова проблема. Станеш на квартирну чергу. Вступиш на вечірнє відділення Калуського хіміко-технологічного технікуму, матимеш спеціальність. Уже з завтрішнього дня ти маєш можливість стати самостійною людиною. Яка стипендія в медучилищі? А скільки отримує медсестра в лікарні? Шістдесят карбованців? Курам на сміх! А на хімії зарплата вдвічі більша, є перспектива отримати квартиру, путівку на санаторно-курортне лікування, місце в дитсадку. Так, так. Не смійся! Пройде два-три роки, ти вийдеш заміж, і знадобиться твоїй дитинці місце в дитсадку.
Віра вирішила ризикнути. Їй так набридли бідність і безпритульність, що вона погодилась би в каменоломнях працювати, лиш би мати власний закуток і щомісячну зарплатню. Але гроші задарма ніхто не платить. Кинути медучилище виявилося справою легкою, а влаштуватися на добру роботу - важко.
- Віро, ти тільки не панікуй. Начальниця будівельної лабораторії Ентіс Марія Григорівна каже, що зараз у неї нема вакантних місць. Обіцяє в майбутньому. Що будемо робити?
Віра вагалась недовго.
- Назад вороття нема. З медучилища пішла остаточно. Наймусь на будівництво, а мешкати буду у вас, дядьку Ярославе. Ви так казали...
Недавня випускниця школи не мала найменшого поняття, що таке радянське будівництво. Не вистачало елементарної техніки, найважчі будівельні роботи велися вручну. Віра за угодою мала працювати малярем, але насправді виконувала обов'язки різноробочої. Першого ж дня в шостому будівельному управлінні їй дали в руки ноші і звеліли носити розчин на дев'ятий поверх житлового будинку.
- Товаришу бригадире, пожалійте цю дитину. Маленька й тоненька, як билина. А рученята в неї зовсім дитячі. Хіба може вона носити бетон на поверхи? Це ж найважча робота на будівництві, - заступилися за Віру жінки.
- А що я можу зробити? Будівельної професії вона не має, та й місця всі зайняті. Ось ви, Ольго Іванівно, якщо жалієте дівчину, то звільніть їй своє місце, а самі йдіть носити розчин.
Жінки замовкли. В напарники Вірі дали Мішку-дурника. Він ніби й дурник, а для себе хитрий. Вдвоє вищий за Віру, він завжди брався за передні ручки носилок. Ішов собі сходами попереду, а вся вага рідкого розчину припадала на дитячі Вірині руки. Дуже швидко долоні вкрилися кров'янистими пухирями, а через декілька днів стали цілковитою болючою раною.
- Май совість, Міську! Замучив дівчину до півсмерти! Її, бідолаху, вже й ноги не носять, а на руки дивитися страшно! - знову почали жінки. - Сам іди позаду носилок, а Вірку спереду став! Ти дорослий, - здоровенний чолов'яга, то ж візьми основний тягар на себе!
- Але ж вона молода, а я старий. У неї більше сили, як у мене, - знаходив вагомий аргумент Місько. - Коли я мав вісімнайцять літ, то працював ого-го! Як звір!
Дружина Ярослава Возняка жахнулася, побачивши криваві мозолі на маленьких долоньках.
- Йой, дитино моя злота! Таку роботу треба виконувати в рукавицях!
- Я в рукавицях...
- Попар руки в теплому розчині марганцовочки, а потім я прикладу до ран тетрациклінову мазь. Ярославе! Допоможи Вірі десь інде влаштуватися, бо це не робота, а справжня каторга.
Сама Віра ні на кого і ні на що не жалілась, ні в кого нічого не просила. Терпіла. Вранці почувалася трохи краще, а ввечері знову падала з ніг. Так, цей рік був чи не найважчим у її житті. Все ж вона з гідністю й мужністю перенесла всі труднощі і вийшла з життєвого двобою переможницею.
* * *