- Вірусю, ходімо до сповіді, - одного недільного ранку запропонувала Настя.
Вони встали до сходу сонця і пішли польовими стежками в підпільну церкву. Молилися щиро, з душевним трепетом. Висповідались і причастились.
- Пані поштмейстрова, - звернувся згодом до бабусі отець Гургула, - Моєму синові Володимиру сподобалась ваша внучка. Може б ми їх познайомили, а через деякий час і одружили?
- Красно дякую за велику честь, панотче. Але відповідь на це делікатне питання повинна дати не я. Та й молоденька вона дуже,торік школу скінчила...
Настя передала суть розмови Вірі.
- Як він тобі, Вірко? Подобається?
- Подобається. Але заміж не піду.
- Чому? З доброго роду, гречний юнак з культурним поводженням, не те що сучасні батяри*.
- Справді хороший хлопець, але заміж не хочу. Буду працювати, вчитись... Моя доля нікуди від мене не дінеться.
- Ой, гляди, дівко, потім жаліти будеш! Такі женихи на дорозі не валяються.
Віра за Влодком не жаліла. А от за його батьками гірко плакала, проводжаючи в останню дорогу. За непохитні релігійні переконання їх живими спалили кагебісти у власній хаті. Ще в сталінські часи отця Анатолія Гургулу багато разів викликали в спецвідділ, заставляли підкоритися Московському патріархові. Він не погодився. Тоді його з дружиною заарештували, засудили і повезли по етапу в концтабори. Дев'ять років неволі не зламали священика. Вдруге судити його за віру побоялись, бо вже існувала Гельсінська спілка, і такий судовий процес обов'язково прозвучав би на весь світ по радіо "Свобода".
- Попа надо убить! - вирішило кагебістське начальство. - Но сделать так хитро, чтобы комар носа не подточил!
- Каким способом?
- Инсценировать пожар. Короче говоря - сжечь в собственном доме.
Досвіду кагебістам було не позичати. Сценарій простий, але спрацьовував не один раз. Пізньої темної ночі вбивці підперли знадвору двері дрючком. Вікна, стіни й дах хатини облили бензином і підпалили. За лічені хвилини хата згоріла разом з непокірним священиком і його дружиною.
- Неосторожное пользование огнем, - був короткий висновок експертизи.
Та людей обдурити не можна. Вони знали, хто приклав руки, щоб знищити їхнього пастиря. Але що могла зробити малочисельна громада парафіян? Хіба що з почестями поховати мучеників.
* * *
Минуло два роки з того часу, як Віра перейшла на роботу в трест. Усе в неї йшло на лад. В лабораторії її любили, в технікумі вчилась успішно. Правда, помер вуйко Михайло. Його смерть вони з бабусею пережили, як непоправну родинну трагедію. Навіть чужі люди плакали за ним, бо це був чоловік великої милосердної душі, а Віра сприймала його, як рідного батька.
- Сину, сину! - тужила стара мати. - Чому ти помер, а я живу? Краще б мені не дочекати такої страшної днини! Господи, за віщо так тяжко мене караєш?
Невдовзі по синовій смерті його діти вигнали з хати бабу Настю на вулицю. Але Бог не зовсім відвернувся від старої Королихи. Якраз на часі вручили Вірі ключі від однокімнатної квартири. Вона, не гаючись, перевезла бабусю до Калуша.
- Наче в раю! - тішились вони своїм маленьким, але затишним кубельцем.
- Все ж це не наша квартира, бабцю. Вона - відомча, тобто від тресту. Мушу працювати тут усе своє життя, відробляти жилплощу. Якби не наша Марія Григорівна, то стояла б я у черзі ще не один рік. Спасибі їй!
З того часу Віра перестала тремтіти при зустрічах з начальницею, як це було раніше. Цим скористалися лаборантки.
- Піди, Віро, на склад і поміняй термометр.
- Я його не била. Нехай іде той, хто розбив.
- Але бували випадки, що й ти била.
- Тоді сама ходила міняти.
- Йди, Віро, йди! Ми всі тебе просимо. Марія Григорівна на тебе не буде сваритись.
Завідуюча лабораторією сердилась, коли дівчата били термометри. Вона привчала, мов зіницю ока, берегти "государственное имущество." Але без термометра нема роботи. Щохвилини потрібно замірювати температуру розчину, та й термостати без термометрів працювати не можуть.
До Віри підійшла Лариса, обняла за плечі.
- Це я розбила термометр. Виручи мене, Вірусю, бо цього разу Малка мені не простить.
Віра поїхала на базу. Якраз видавали працівникам зарплату.
- Добрий день! - привіталась Віра і підійшла до столу, за яким сиділа завлабораторією.
- Здравствуй, Вера, почему не работаешь?
- Розбився термометр, - з ходу почала Віра.
- Как это понимать? Неужели сам разбился? - здивовано подивилась на дівчину з-під окулярів Марія Григорівна.
Віра промовчала.
- Сам термометр разбиться не мог. Скажи, кто разбил?
- Не знаю.
- Значит, ты разбила.
- Та ні, я його не била.
- Тогда кто?
- Не знаю!
- Не знаешь? Ты обязана при пересменке проверить наличие и исправность всех инструментов и приборов. За каждый испорченный прибор буду вичислять из зарплаты.
- Нічого я не знаю. А якби й знала, то не сказала б. Дайте нам новий термометр. Без нього працювати неможливо.
- Вы только посмотрите на неё! Что она мне такое балакает? Ну да ладно! Куда от тебя денешься?
Вона засміялась, обняла Віру за плечі, повела на склад і видала новенький термометр.
А через кілька днів Віра потрапила в халепу. Коли йшла на роботу, то на прохідній ЗБІКу* зустріла майстра.
- Доброго ранку!
- Доброго ранку, Віро. Чого тобі не спиться? Ще година до початку робочого дня, а ти вже тут.
- А! Маю багато роботи. Увечері лишитись не можу, бо вчусь.
- Ну йди, йди!
Коли через деякий час несла бетонні кубики під прес на випробування, то побачила, що той самий майстер розмовляє на подвір'ї з якимось незнайомим чоловіком. Мовчки пройшла повз них.
"Вранці віталася," - подумала. Тільки-но повернулась у лабораторію, як дівчата повідомили:
- Віро, тебе викликає Марія Григорівна "на килим".
- Чого б це? - здивувалась дівчина. Постукала в двері кабінету. Привіталась.
- Здравствуй, Вера, здравствуй! Вот со мной ты всегда здороваешься, а с большим начальством - нет. Почему?
- Я завжди з усіма вітаюсь.
- Да нет. Вот поступила на тебя жалоба от главного энергетика комбината. Почему с ним не поздоровалась?
- Бо я його не бачила.
- А ты его хоть знаешь в лицо?
- Ні, не знаю.
- Вот, вот. Ты его не знаешь, а он тебя знает.
- Не бачила я ніякого енергетика.
- Врешь, Вера! Ти несла кубики на испьпание, а он во дворе разговаривал с мастером. Прошла молча мимо, вроде он не человек.
- Маріє Григорівно! Та я ж не знала, що то головний енергетик!
- Да? Может и не знала. Но он страшно разозлился и приказал, чтобы я тебя уволила. Так и сказал: "Чтобы её через двадцать четыре часа в лаборатории не было!"
Віра стояла ні жива, ні мертва. Ну навіщо їй цей клопіт?
Є ж правило: зустрів людину - привітайся, а зустрів її вдруге цього ж дня - привітайся вдруге. Марія Григорівна подивилась на пригнічену Віру і розсміялась:
- Иди работай. Я тебя не уволю.
- Може, мені вибачитись перед ним?
- Еще чего! Я ему так всыпала за тебя, что он будет помнить до молодих веников! Но советую тебе все-таки здороваться со всеми - со знакомыми и с незнакомыми.
* * *
Того дня, коли зустріла свого судженого, Віра не забуде ніколи.
Ранок був особливий: сонячний, погідний, веселий. Веселий та сонячний був і настрій у дівчини. Коли бігла через двір, то бачила, як від'їжджають на полігон завантажені бетоном самоскиди.
- Дівчино, перейди мені дорогу на щастя! Ти щаслива? Як вважаєш?