Уважно вислухав, задав декілька доречних питань і пообіцяв:
- Сподіваюся, що вашу справу виграємо. Залишіть папери, я перечитаю. Дайте номер телефону і домашню адресу.
Уже наступного дня він зателефонував:
- Негайно їдьте сюди! Чому вчора ви мені нічого не сказали? З паперів я дізнався, що ви - донька легендарного "Роберта". Та ж ми з них шкуру здеремо, а доб'ємося справедливості! Якраз сьогодні в одинадцятій годині розпочнеться засідання селищної ради у Войнилові. Поїхали! Боже любий! Адже ваш батько був нагороджений УГВР Бронзовим і Золотим Хрестом Заслуги!
- Але... Я не зібрана їхати.
- Та яке це має значення? Потрібно залізо кувати, поки гаряче. Поїхали, кажу!
Приїхали вчасно. Питання про повернення майна Вірі Тимчишин поставили на розгляд в останню чергу.
- Нічого знати не хочу! Поміняйте порядок денний! Наше питання поставте на перше місце, - звелів пан Олекса.
Перечитали папери. Почали голосувати. Знову набрали два голоси за, а шість - проти. Грабчук розізлився. Стукнув кулаком по столі так, що папери полетіли під стелю. Став посеред канцелярії i, звертаючись до секретарки, сказав:
- Голосування вважається недійсним. Друкуйте те, що говоритиму я! Спірний будинок з садом і городом належав Юліану Королю. Про це свідчать зібрані довідки і підписи свідків. Що пані Віра Тимчишин є внучкою Юліана Короля, підтверджують оці папери. А реабілітувала сім'ю Королів Незалежна Соборна Самостійна Україна! Ви що? Не читали нових законів? - грізно звернувся до членів комісії.
- Добре, добре, - спохватився голова. - Ми переголосуємо! Тимчишин Віра Михайлівна стає власницею будинку свого діда Короля Юліна Івановича. Але в постанові має бути зазначено, що вселитися в будинок вона матиме право тільки тоді, коли люди, які зараз там проживають, отримають інше житло.
- А коли ви зможете їх переселити?
- Це справа нелегка, самі знаєте. Можуть роки пройти. Адже будівництво скоротили до мінімуму.
- А що за люди там мешкають?
Голова назвав прізвища.
- Ага! Колишні райкомівці. Тепер ясно. Одна сім'я з Челябинська, а друга - з Рязані. Це ті, котрі знищили її батьків, а дідові відбили нутрощі. Нехай їдуть на свою батьківщину. Ми їх сюди не запрошували. Нас везли туди під дулами автоматів, а вони самі повзли на хлібосольну Україну. Ми маємо законне право жити на рідній землі і у власній хаті. Пишіть! - знову стукнув старий кулаком по столі, звертаючись до друкарки.
Він диктував текст постанови, а члени селищної ради мовчали, немов у рот води понабирали. Через десять хвилин документ був готовий.
- Підпишіть!
Підписали всі.
- Поставте печатку!
Поставили.
- Вітаю вас, пані Віро. Ще будете мати трохи мороки, заки отримаєте ордер.
А мороки попереду було ще дуже і дуже багато. Хитра секретарка таки вписала у відповідну графу, що дана постанова набере законної сили при умові, якщо мешканці спірного будинку отримають квартири. Недосвідчена в таких справах Віра не здогадалась перечитати текст постанови. Вона раділа, що клопотання закінчилось так швидко і на її користь. Сердечно дякувала голові "Меморіалу" за допомогу. Не запідозрив підступної пастки і пан Грабчук. Згодом довелося залучити Калуського станичного Івана Кульчицького разом з колишніми вояками УПА. Справу про передачу будинку розглядав суд. Хто знає, як би вирішилось це питання, якби не підтримка вірних друзів.
- Пан Грабчук був людиною з великої літери, - сказала Віра після його смерті. - Все, за що він брався, горіло в його руках. Багатьом мертвим він повернув імена, багатьом живим допоміг у скрутну годину. Справжнім пам'ятником по собі залишив пан Олекса каплицю, збудовану в Калуші з його ініціативи. Важку працю і рештки сил вклав він у це нелегке будівництво. Зате щонеділі збираються там люди, і отець Чернега править службу Божу. А ще люблю, наче рідного тата, пана Кульчицького. Він допоміг моїй Оксаночці при вступі до університету, а відтак з роботою. Оксана скінчила юрфак у Львові і працює в Калуському райвиконкомі. Син Ігор обрав батькову професію - став водієм.
Ця мила, привітна жінка з посивілими кучерями і добрими очима господарює в хаті, збудованій дідом Юліаном і бабою Анастасією. Зберігає, як святиню, фотографії своїх легендарних батьків - Антоніни та Ярослава Мельників.
- Хоч моя молодість і зрілість пройшли в Калуші, а мене туди чомусь не тягне. Он як зеленіють грядки в городі, як цвітуть і пахнуть яблуні в саду! Любо й радісно живеться мені на рідній дідизні!
* * *
Хтось стукав у двері.
- Прошу заходити! Відчинено! - гукнула Віра з кімнати.
Виглянула. Немолода, симпатична жінка переступила поріг. "Якась чужа. У Войнилові я такої не бачила," - подумала Віра. Жінка поставила при вході валізу.
- Здрасьте!
- Доброго здоров'я.
- Вот приехала издалека, чтобы увидеть родной дом.
"Що вона городить про "родной дом"? - здивувалась господиня, а вголос запитала:
- Ви про цей дім говорите?
- Да.
- Вибачте... Був ваш - став наш.
- И вы одна здесь живете?
- Ні, не одна. З чоловіком.
- Двоє людей в таком большом доме? Странно! В былые времена здесь проживало две - три семьи райкомовцев.
"Відки знає? Певно, одна з них", - міркувала Віра.
- Хто ж ви така?
- Я Валентина Дикарева. Мой отец когда-то был председателем Войниловского райисполкома, и мы здесь жили.
"Дивись, яка пташка прилетіла, - подумала Віра з неприязню. - Я тулилась по чужих розвалюхах, де падала стеля на голову, а вони жирували отут, в цих просторих і світлих кімнатах. Дікарєв... Десь я чула це прізвище... Ага! Це ж той Дікарєв, що сватався до моєї бабусі, а коли дістав відкоша, то помстився, відібравши мізерну пенсію, на яку ми животіли. Погодилась би бабця Настя на його пропозицію, і ми могли б стати з цією жінкою близькими родичками. Боже праведний!"
- Перепрошую... Ви тут щось забули?
- Да нет. Я думала, что здесь живут те самые люди, что жили раньше. Хотела погостить, вспомнить детство...
- Часи змінились. Україна стала незалежною державою. Цю хату теперішня влада повернула нашій сім'ї.
- Придется мне уезжать. Как говориться: "от ворот - поворот".
Все же разрешите пройти в сад. Я так его любила!
- Це можна.
Був кінець квітня. В саду буяла весна.
- Словно в белой сказке ! - емоційно вигукнула жінка. - Я даже помню, какие сорта яблок здесь созревали. Вот на этой - белый налив, на той - спасовка. Вкусные, ароматные!
"Отож! А мені хіба не кортіло посмакувати сливами, яблуками, порічками з дідового садка? Одного разу бабця відважились піти назбирати в траві груш, то навіть на подвір'я не пустили!" - виринав у свідомості болючий спогад.
Гостя сіла на старенькій лавчині під грубезним волоським горіхом.
- Вот и лавочка моя сохранилась! Здесь когда-то стоял стол, и я частенько готовила в тени уроки...
Складалося враження, що ця чужоземка вважає все навколо своєю "вотчиною".
- Вибачте мені, будь ласка, на слові, - тихо промовила Віра. - Цю хату збудував мій дід. Він посадив ці яблуні, цю грушу і цього горіха. Але його викинули з рідного обійстя на вулицю. Дід помер, бо його тяжко катували на допитах. Вбили моїх тата й маму. Я залишилася сиротою з колиски. Поневірялась по чужих людях і чужих закутках, а в нашому домі жили райкомівці. Он там у костелі була в'язниця, де замордували декілька сотень людей. Потім зруйнували і костел, щоб замести сліди своїх злочинів. Робили це чужинці, поневолювачі... Хіба це справедливо?
У Віри пересохло в горлі, до очей підступили пекучі сльози. Сподівалась, що незнайомка зрозуміє, поспівчуває, покається. Але вона якось дивно посміхалась.
- У моєму серці нема ворожнечі, - пересилила себе Віра. - Особисто ви - не винні...