- За український націоналізм, спрямований проти влади Третього рейху… смертна кара через розстріл...
Осінній вітер розривав страшні фрази на окремі слова і словосполучення, ридав у верховіттях дерев, сипав і сипав на голови юнаків золоте листя. Приречені трималися мужньо. Ніхто не метушився, не плакав, не просив у нацистів пощади. Хтось тихо молився, хтось вигукнув: "Слава Україні!"
- Фаєр! * - пролунала зловісна команда.
Розстрілювали з карабінів. Не можна було дивитись, як у передсмертних конвульсіях здригаються тіла, як падають додолу, наче скошена трава, зовсім юні хлопці, які по суті тільки-тільки починали жити. Чиїсь сини, брати, наречені. Єдина їхня провина полягала в тому, що були українцями, що любили рідну землю і не хотіли віддати її на поталу нацистським зайдам.
Серед людського натовпу стояв тоді ще зовсім молодий калушанин Іван Семаньків, який став невільним свідком жорстокого вбивства своїх земляків-однолітків. Він бачив, як текла червона річечка крові вниз по бруку, як гестапівці за руки й ноги скидали свіжі трупи на ту ж саму вантажівку, як повезли їх у невідомому напрямку. Де зотліли їхні останки, ніхто й ніколи не дізнався. Доля тоді пожаліла Івана, але через декілька років уже більшовицькі посіпаки кинули хлопця до в'язниці. Після катувань засудили і повезли далеко на чужину, адже сталінсько-хрущовсько-брежнівські концтабори для політв'язнів були розташовані за межами України. Йому пощастило вижити.
В день п'ятдесятих роковин розстрілу калуських торговельників постарілий та посивілий Іван Семаньків, голова Калуського Товариства політв'язнів та репресованих, стояв на тому ж самому місці в натовпі людей і дивився, як посвячують "Пам'ятник розстріляних". На сірій плиті було викарбувано:
4 листопада 1943 року
на цьому місці гестапівцями були розстріляні
учні Калуської торговельної школи:
Євген Вагіль - 1924 р.н.
Ярослав Глушко - 1927 р .н.
Петро Келебай - 1923 р.н.
Богдан Келебай - 1924 р.н.
Іван Когут - 1923 р.н.
Євген Коломиєць - 1927 р.н.
Йосип Країнський - 1927 р.н.
Михайло Країнський - 1898 р.н. /батько/
Юрко Мандрик - 1922 р.н.
Микола Мельник - l925 р.н.
Ігор Полатайко - 1927 р.н.
Мирослав Сагайдак - 1924 р.н.
Пам'ятник поставили ветерани Калуського Братства УПА з ініціативи Івана Семаньківа. Україна стала незалежною. Вітер полоскав синьо-жовті прапори. Співав хор. А сонце того дня світило не по – осінньому щедро та яскраво.
- Як склалася доля тих двадцяти двох юних торговельників, заарештованих гестапо в "бурсі"? - допитувалися журналісти.
- Пропали безвісти. Ось недавно відбулася зустріч учнів Калуської торговельної школи, але ніхто нічого про тих хлопців не знає. Вдалося встановити лише п'ять імен. Це Дмитро Косар, Петро Марійчин, Іван Василів, Петро Лис і Василь Зовбень. Петрові Лису було тоді всього п'ятнадцять років.
- Певно, що і їх розстріляли, тільки в іншому місці. Інакше хтось із них уже відгукнувся б...
З того часу щорічно четвертого листопада громадськість міста збирається тут на поминальне віче, а священики відправляють панахиду.
* * *
Десь там далеко, на Волині, вже діяли загони українських повстанців. У сорок другому році "Тарас Бульба" - Боровець створив "Поліську Січ" і карав фашистів за спалені села й містечка, за розстріляних земляків. А Галичина ще дрімала в очікуванні особливих розпоряджень. Проте свідома молодь брала в руки зброю і переходила на нелегальне становище. Після того, як гестапівці заарештували керівний склад ОУН у Львові, український курінь "Нахтігаль", дійшовши до Вінниці, від участі в бойових діях на східному фронті відмовився. Більша частина цієї військової одиниці під командуванням Романа Шухевича стала в майбутньому кістяком Української Повстанської Армії. Німці заарештували Шухевича, засудили до страти, але надійні люди передали йому зброю і допомогли вирватися з гестапівських лабет. Весною сорок третього року в Херсоні гестапівці розстріляли члена Східної Похідної групи Богдана Бандеру -"Митаря". Потерпіли крах усі три Похідні групи. Нацисти захопили учасників, одних знищили, інших кинули в концтабори. Всім стало ясно, що мирному співіснуванню українців з німцями настав кінець.
Ярослав Мельник важко переніс смерть свого побратима. Не міг ні спати, ні їсти. Не шукав навіть зустрічей з Антоніною. Для себе остаточно вирішив, що присвятить життя єдиній меті - боротьбі з окупантами всіх мастей. Якогось дня хлопці передали йому листа від Тосі:
"Ярославе, довший час не маю від тебе звістки. Що сталося? Нині такі непевні часи, тому хвилююсь. Знаю, що ти маєш важливі завдання, але що може бути важнішим за нашу любов? Коли ми зазнайомилися з тобою, мені було п'ятнадцять років, а недавно уже двадцять минуло. Що змінилося за п 'ять літ у наших відносинах? Я стою на роздоріжжю і не знаю, що маю робити. Справа в тім, що професор Осип Думка тепер викладає німецьку мову у Львівському університеті. Розшукав мене і запропонував, аби ми одружились. Плянує емігрувати до Німеччини і забрати мене з собою. Татко дали згоду. Славку, Славку, чом такий неуважний до мене? Не хочу йти за него - і край! Порятуй мене, коханий ..."
Ярослава ніби грім ударив серед ясного дня. Сіпнувся так, що побив об стіну потилицю.
- Друже "Корнилів'', тота студентка просила, аби я привіз від вас відповідь. Будете писати чи ні? - нагадав посланець.
Ярослав поклав на стіл аркуш паперу, задумався.
"Кохання моє! Ти тяжко поранила мене словами. Нікому не хочу тебе дати! Ти моя і в снах, і наяву, і в життю, і після смерти. Але я не маю ні родини, ні хати, ні статку. Один я у цему світі, як палець. Маю лишень у серці жагучу любов до своєї королівни. Подумай, Тосю, і сама прийми рішення ..."
Вона подумала, остаточно відмовила Думці і приїхала до Славка в Коломию. Хлопець побачив її засмучені очі й змарніле личко, міцно пригорнув до себе і поцілував.
- Присягаю честю націоналіста, що ніколи тебе не покину. Янголятко моє, зіронько небесна!
Ті весняні дні в Коломиї були казково щасливими. Тільки верби й трави над Прутом бачили, як палко кохалися ці двоє: ясноока, русява дівчина і кароокий, чорночубий парубок.
- Будемо разом завжди ... завжди ... Нехай нас не розлучать ні люди, ні час!
Але їх розлучили обставини. Антоніна поїхала на навчання, а Ярослава призначили обласним провідником Станіславівщини. Йому дали радіостанцію, дві друкарські машинки і невеличку типографію. Провід засів у підвальному приміщенні за друкуванням прокламацій і відозв, проводив інтенсивну підготовчу роботу по створенню в Карпатах загонів Української Повстанської Армії.
* * *
Все почалося з Івана Бутковського та Василя Андрусяка.
Перший - командир старшого покоління. Коли в 1939 році під керівництвом Августина Волошина в Хусті була проголошена Карпатська Україна, Іван Бутковський очолив сотню Карпатської Січі. Мудрий, сміливий, високоосвічений чоловік та ще й везучий, як казали люди. В кровопролитному бою на Красному Полі не загинув, вижив. Восени сорок третього року створив перші відділи УПА в Карпатах, а з початком сорок четвертого був призначений командиром військового відтинку УПА-Захід на Станіславівщині. І старшини, і рядові стрільці ставилися до нього з великою пошаною.
- Командир "Гуцул" - це щось особливе! - не один раз казав Ярослав на ідеологічних вишколах. -Досконало володіє німецькою і польською мовами. Непогано спілкується угорською, російською та англійською. А нині дивлюся: сидить наш славний командир у лісі на пеньочку зі словником у руках і вчить іспанські слова. Оце сила волі! Чисто тобі ходяча енциклопедія!
Враховуючи його ерудицію, УГВР направила "Гуцула" в еміграцію у складі Генерального Секретаріату Закордонних справ. Уже там, за кордоном, Івана Бутковського піднесли до рангу підполковника і нагородили Золотим Хрестом Бойової Заслуги.