Уже неподалік Любомля саксонцям на чолі з Жаном Реньє та австрійському корпусу, яким командував фельдмаршал Карл Шварценберг, вдалося таки зайняти вигідну позицію. Їх відділяв від російського війська меліоративний канал завглибшки п’ять метрів, через який добре проглядалося розташування ворога. Здавалося, доля нарешті всміхнулася французьким воякам. Та якогось дощового дня обидва командири несподівано підняли свої корпуси із насиджених місць і наказали поспіхом відступати за Буг. Пришвидшило цей авральний відступ таємне донесення про те, що російська армія перекинула на Волинь десятки тисяч своїх солдатів. Таку навалу Реньє та Шварценберг не стримали б. А коли б усе-таки спробували зупинити і залишили навіки у волинських болотах своє різношерсте військо, історія б їм цього не простила.
Отож, прибула я до Старолісів не з Жаном Реньє, а з його небожем, наполеонівським поручником Даніелем Паскалем. Нещодавно, всього за рік до цих подій, Даніель був успішним студентом, на якого чекала блискуча кар’єра у Парижі. Його батько, відомий лікар Жозеф Паскаль, вирішив дати своєму одинакові медичну освіту, а опісля передати в його надійні руки родинну клініку. Когось би це заохотило, підштовхнуло до науки, розбурхало лікарські амбіції. Даніеля ж така перспектива не тільки не тішила, а й неабияк лякала. Він терпіти не міг хвороб і навіть розмов про них, не мав бажання займатися ескулапською практикою і ладен був десятою дорогою обминати пропахле карболкою, ліками та всілякими недугами батькове медичне дітище. Натомість із задоволенням брав уроки гри на скрипці та піаніно і був своїм хлопцем серед музикантів Парижа. Та й характером, емоційною вдачею вдався не у батька, а в маминого кузена Жана Реньє – свого кумира, якого обожнював ще з дитячих літ.
Ще б пак! Дивізійний генерал, військовий міністр Неаполітанського королівства, наближений до самого імператора Наполеона Бонапарта, герой, який штурмом брав десятки міст, не раз був і контужений, і поранений, але знову й знову ставав до бою! Який хлопець не пишався б таким дядьком?! Яке юне французьке серце не прагнуло битися в ритмі такої бойової слави?!
Ріднили дядька та небожа не лише кров і подібність характерів. Був у їхніх долях однаковий поворот, на який у юності наважується не кожен. Реньє-старший хотів бачити свого сина архітектором, але Жан покинув навчання на архітектурному відділенні і, підхоплений духом революції, записався до війська Наполеона, взявся разом із бонапартистами революціонізувати й удосконалювати світ. Паскаль-старший готував сина до лікарської слави, а Даніель, потай від батьків, облишив заняття на медичному й подався здобувати славу військову, звісно ж, під командуванням свого улюбленого дядька Жана Реньє.
Я була тоді ще зовсім юною, але вже особливою скрипкою. Ніколя Люпó дав мені дуже тонку душу з неповторними вібраціями, а моє ялинове тіло покрив червоним лаком. О, той червоний колір! Такого ще в жодної скрипки не було. Парижем поповзли чутки, що майстер домішав до лаку кров своєї передчасно померлої коханої, яка надзвичайно сильно любила його. Якраз від великої туги за нею він і створив мене. Не знаю, чи правдивими були чутки про кров, але невтамовну спрагу кохання, яка жила в тій жінці, Ніколя справді передав мені. Я з’явилася на світ для того, щоби пробуджувати любов і любити.
Цього ще ніхто не знав. Містичний страх переді мною, моєю дивовижною аурою зупиняв скрипалів, які приходили до Ніколя по інструмент. Вони вибирали інші скрипки, хай і з гіршим звучанням, зате звичайні й звичного кольору. Та він і сам не поспішав віддавати мене. Іноді посеред білого дня зачинявся у своїй майстерні, обіймав мене, тулив до себе й гірко-гірко плакав. Я відчувала, як невимовна печаль і туга за коханою стискає його груди, як почуття до неї гарячою магмою нуртує в серці, готове розірвати його. Що я могла вчинити? Як допомогти? Вбирала у себе любов, що переповнювала мого маестро, поступово звільняючи його від неї, щоб він не так тяжко страждав, а сама натомість усе дужче запалювалася жагою кохання.