— Черевиків у мене із собою немає, але принаймні пригостити тебе чимось, поки ми їдемо, я зможу.
— М’ясом? — спитала я з надією. Я випнула коротку людську шию, намагаючись роздивитися щось у кошику, у якому порпалася Ґрета.
— М’ясом? — перепитала вона зі сміхом. — Боже милий, дитинко, ми ж не можемо оце просто зараз зупинитися й розкласти ватру, щоб смажити м’ясо! Ми ж і досі в горах, ти забула! Хіба ти не знаєш, як тут небезпечно?! От би поїхати звідси якнайшвидше, еге ж, Фрідріху?
— Але мені не треба готувати м’ясо! — вигукнула я. — Можна й так!
— Йой, дурненька. Я бачу, яка ти голодна, але не переймайся. Сирим м’ясом тобі запихатися не доведеться. Ось, диви, що я знайшла!
Ґрета виструнчилася із сяйливою усмішкою, яка продемонструвала всі її зуби. Руки вона й досі тримала під своїм зеленим лушпинням.
— Тадам! — Вона витягла одну руку. — Пляшка молока, свіжесенького, від найкращої корови мої сестри! І… — Вона витягла й другу руку. — Козячий сир!
Я з жахом витріщилася на її частування. Молоко було біле. Біле-білісіньке, геть-чисто кістки. І сир такий самий. Якби вони були м’ясом, то воно б уже, мабуть, смерділо.
— Ви впевнені, що вони їстівні? — спитала я.
— Ну що це за питання такі! — похитавши головою, Ґрета відкрутила накривку з пляшки. — Ти що, справді вважаєш, що я дозволю тобі померти з голоду, коли ми ще й до міста тебе не довезли? Особливо, зважаючи на те, що ти будеш чемною, вдячною дитиною й робитимеш усе, що ми попросимо? Усі ті дрібнички?
— Що? — перепитала я. — Але я не…
— От! — Вона тицьнула відкорковану пляшку мені в обличчя. У мене не лишилося вибору, окрім як ковтнути, бо інакше молоко ринуло б мені підборіддям.
Я стала пити. І пила, бо Ґрета й надалі притискала пляшку мені до вуст. Я спромоглася відштовхнути її, лише двічі ковтнувши. Ф-фух. Але, навіть не встигнувши оговтатися до пуття, я виявила в руці здоровенний шматок білого липкого сиру.
— Їж! — радісно наказала мені Ґрета й підштовхнула сир мені до рота. — Тобі вже незабаром знадобляться сили.
Шлунок мій аж скрутився від самого вигляду того частування, але я поступилася.
Люди їдять найхимерніші речі. На щастя, моє нове людське тіло, очевидячки, також було не проти. Від цього їхнього сиру не заскімлили ані горло, ані живіт. І від молока також. Їхній смак не здався мені огидним. Дідові було б страшенно за мене соромно. Але овочі я все одно не їстиму!
Ґрета спостерігала за мною мало не по-драконячому пильно, допоки я не доїла весь сир і не допила молоко. Потім задоволено зітхнула й мовила:
— Отак. Тепер з тобою все буде гаразд, еге ж? Я перебинтую чимось твої ступні, щоб не кровили, поки ми їхатимемо, а як дістанемося дому, ти одразу зможеш узятися до роботи.
Я витерла краплини молока з підборіддя й нашорошено глянула на неї. Я завжди знала, що в людців мізки мацюпусінькі, але в цієї особини ще й пам’ять була геть дірява.
— Я збираюся працювати в шоколадному будинку, — нагадала я. — І не маю наміру бути за покоївку ані вам, ані комусь іншому. Затямили?
— Так, авжеж, певна річ, — пробурмотіла вона. — Як я могла забути? А тепер посидь-но спокійно і, допоки ми не дістанемося міста, дозволь нам самим про все подбати. Адже, слово честі, самотою ти б ніколи не знайшла його. — Вона поплескала мене по плечу. — Тобі пощастило, що ми на тебе натрапили. Знаєш… — Вона стишила голос і нахилилася ще ближче, аж затиснувши мене між собою й Фрідріхом. — Мій кузен Ґеорґ бачив, як над цими горами якось пролетів дракон! Подейкують, десь там є ціле кубло цих лютих створінь…
— Ґрето, ну ж бо… — Фрідріхів голос звучав зморено.
— Та я серйозно! — вигукнула Ґрета. — Ач, нікому не подобається про них говорити, але ж вони справді існують, ти ж знаєш! І немає сенсу вдавати, ніби це не так! Може, вони за нашого часу й тримаються подалі від великих міст і ферм, але кожному, хто мандрує горами, загрожує небезпека. Ой лишенько, та мені так лячно щоразу, коли ми їдемо! Еге ж, Фрідріху?!
Фрідріх у відповідь лише важко зітхнув. Мені здалося, ніби я побачила, що кінь роздратовано стенув вухами. Та не мені його судити.
— Не знаю, чому король дозволяє їм тут лишатися, — мовила Ґрета. — Я завжди кажу, що йому слід відрядити бойових магів, щоб уколошкали їх усіх раз і назавше. Я тоді достеменно краще спатиму вночі. І чимало достойників у місті цілком і повністю зі мною згодні!
— Уколошкали драконів? — Я вже не могла стримуватися й задерла голову, щоб глянути на неї. — Чи ви здуріли?