На лихо, я не мала наразі жодної вогняної кулі, якою замість відповіді можна було б зацідити цій леді в обличчя. Вираз писка Цитрини, коли я таке з нею утнула, був просто незабутній.
Але навіть без диму й вогню я й собі могла вирячити очі на цю графиню. Саме це я й зробила, обертаючи ними хутко-хутко, наче справдешня людина.
А відтак рішуче зайшла до будівлі просто перед нею й міцно захряснула двері в неї перед носом.
Крізь скло долинув її обурений вигук, та мені було начхати. Щойно двері крамнички затріснулися, мене аж кинув навколішки неймовірно сильний аромат, що ринув назустріч.
О-о-о-о-о-о, шоколад!
Трунок цей виявився навіть кращий, ніж я пам’ятала. Навіть кращий, ніж у того шоколаду, що зварив харчемаг. Такий яскравий. Такий насичений. Такий чистий.
І так близенько!
Я аж застогнала від нетерплячки. Наче крізь туман, я бачила розставлені по всій залі маленькі чорні столики та якихось людців, що групками сиділи за ними. Уже зовсім непевно я усвідомила, що довкола запала тиша і всі присутні розвернулися глянути на мене, що й досі навколішки стояла біля дверей.
Але все це не мало жодного значення. Усе це анітрохи мене не цікавило порівняно з цим ароматом.
Шоколад у тій чи іншій формі був тут на всіх столиках. Шоколад у філіжанках. Шоколад у келихах. Ще якісь шоколадні ласощі я помітила в широчезних блискучих скляних коробках, що стояли ліворуч від мене.
Але мені треба було найголовніше — першоджерело.
Я звелася на ноги й попрямувала до прочинених дверей у затильній частині зали, наче мене тягли туди на чарівному невидимому ланцюгу.
— Перепрошую! — Убраний у чорне чоловік із білою, наче крейда, шкірою кинувся до мене й заступив мені шлях, не встигла я ступити й двох кроків. — Чи ви бронювали столик, міс?
— Чи я що? — глипнула я на нього, проте чоловік не відступився. Ба більше, просто просковзнути повз нього в мене не вийшло б, адже надто вже кремезний він був.
— «Шоколадна філіжанка» надто популярна у відвідувачів, тож ми не маємо змоги приймати клієнтів без попередньої броні. — Його тонкі губи скривилися, коли він глянув на мене згори вниз. — Отже, якщо у вас немає броні, а це саме так, наскільки я можу судити з вашого одягу й манер…
З найближчих до мене столиків пролунав сміх.
Я нетерпляче похитала головою. Нащо він марнує мій час на всю цю бздуру?
— Я не ваш клієнт, хай там що воно є, — мовила я. — Я ваша нова підмайстриня.
Він дрібно закліпав, а його вигнуті губи перетворилися на тонку лінію.
— Наша підмайстриня?
— Саме так, — підтвердила я. — Я прийшла сюди працювати.
Може, мені не так уже й багато було відомо про людське суспільство, але я принаймні з’ясувала, що воно означає, бути підмайстринею, з тьмавих натяків Ґрети під час нашої подорожі: підмайстриня — це та, хто вчиться із чимось поратися. А з чим іще у всенькому світі я б хотіла навчитися поратися?
У Ясписа була його філософія, у Цитрини — її поезія, а в мене нарешті з’явився шоколад. Тепер, коли я опинилася в осередку його неймовірного аромату, цього виявилося майже достатньо, щоб сум за крильми й пазурами припинив мене поймати.
Але той чоловік усе зіпсував.
— Ти? — перепитав він. Знову роздивився мене з ніг до голови й розреготався. — Оце от ти?..
Я насупилася й струснула довгим, скуйовдженим смухом на голові, щоб прибрати його з обличчя й зустрітися з цим чоловіком очима.
— Певно, що я, — мовила у відповідь. — Про кого ще я можу говорити?
Але він не відповів, бо надто вже гучно сміявся. Усі відвідувачі також реготали. І вони й надалі гигикали собі, коли за мить той чоловік підхопив мене під пахви й виніс на вулицю.
І намарно я пручалася, намарно хвецяла його по ногах власними, загорнутими в те бруднюще дрантя. Він міцно вчепився в мене й тримав, допоки ми не відійшли на кілька футів від шоколадного будинку. А тоді нарешті він просто розтиснув долоні й відпустив мене.
Йо-о-ой!
Я важко гепнулася на дупцю просто серед брудної, баюристої, вимощеної бруківкою вулиці. Позаду мене заіржали коні і якась людина заходилася мене клясти — чого, мовляв, заступаю шлях? Щось бридке плюскотіло під моїми розкинутими руками.