— Я ваша нова підмайстриня, — мовила я.
І тієї миті я вже точно знала, на що витріщаюся — на свій новий дім.
Розділ дев’ятий
— Ха! — знову повторила жінка, сплеснувши руками. Рвучко розвернувшись, вона рушила до дверей у затильній частині зали. — Підмайстриня? Ще чого! У мене вже їх було-перебуло!
Коли вона проходила повз чоловіка, той на мить заплющив очі, чоло його побрижили зморшки. Потім він зітхнув і глянув на мене.
— Е-е-е-е… — Його втомлений погляд ковзнув від мого короткого темного волосся, що стирчало навсібіч, аж до носаків червоних черевиків, що визирали з-під пруга моєї нової пурпурово-золотої сукні. — Так, твоя правда, ми шукатимемо нового підмайстра, але, гадаю, зараз не найкращий час, і…
— Я перетру весь мускатний горіх! — вигукнула я. Хай там що він таке є. — Я не пропускатиму жодного етапу й ніколи не використовуватиму інгредієнтів неналежної якості. Я робитиму все, що ви мені накажете, аби шоколад був якнайкращим. Це все, чого я прагну, — навчитися робити найкращий у світі шоколад.
Жінка зупинилася, розвернулася й глянула на мене, хоча пальці її вже взялися за клямку дверей.
— Найкращий у світі шоколад? — Смух у неї над очима збрижився, темний проникливий погляд прикипів до мене.
— Шоколад — це моя пристрасть, — повідомила я їй.
— Та на Бога! — Чоловік якось гірко розсміявся й похитав головою. — Ми цінуємо ваш ентузіазм, юна леді, але дозвольте поцікавитися: чи є у вас якісь рекомендації? Чи є якісь шеф-кухарі, що можуть засвідчити ваші таланти? Чи, може, зв’язки з відомими й впливовими містянами?
— Ні. — У грудях знову щось стиснулося, дихання збилося, і я відчула, що моя лагідна спокійна впевненість зникає без сліду. — Але… тут же ж важить лише шоколад?
На мить запала тиша. Чоловік і жінка ззирнулися.
Я обіруч затиснула згорток із вбрання-лусочки й примусила себе мовчати, допоки між ними точилася безмовна суперечка.
Нарешті чоловік зі свистом видихнув.
— Так, — мовив він із притиском. — Авжеж, шоколад — найважливіше. Але все ж таки, чи твоя родина має бодай якийсь вплив? Якісь зв’язки, що могли б стати в пригоді нашій крамничці?
Обоє вони розвернулися до мене, чекаючи на відповідь.
Я важко глитнула, усвідомлюючи, що Сілке, так само як і інші витріщаки, стоїть там, за вікном, і з неймовірною цікавістю спостерігає за всім, що тут відбувається.
Принаймні вона не здивується. Вона ж бо казала, що мені ніколи не дозволять залишитися в такому місці, як це.
— Ні, — мовила я приречено. — Ніяких зв’язків. Лише… шоколад.
— Зрозуміло. — Чоловік зітхнув і похитав головою. — У такому разі…
— Цить, — різко перервала його жінка. — Гадаю, із цим ми вже завершили? — Вона штовхнула двостулкові двері обома руками, і ті розчахнулися, випускаючи хвилю аромату, від якого в мене аж слинки побігли. — Ну ж бо? — вимогливо гукнула вона. — Дівчинко, ти йдеш чи ні?
У мене впала щелепа. І в чоловіка також, і він рвучко озирнувся глянути на неї.
— Слухай-но, Марино, зачекай хвильку…
— Я йду! — вигукнула я й поквапилася за шоколатьє, допоки вона не змінила свою думку.
— Поглянь-но на це з іншого боку, Горсте, — кинула Марина через плече. — Якщо в цієї дівчинки немає ніяких важливих зв’язків, жодне цабе не образиться, коли я викину її, якщо з неї не буле користі. Та ти ж тішитися цьому маєш!
Він лише щось застогнав у відповідь.
Але в мене не було часу перейматися щодо майбутнього. Мені треба було цілком і повністю зосередитися, бо я стояла просто перед печерою, сповненою шоколадного блаженства.
У Марининій кухні було стільки яскравих кольорів, що будь-який дракон аж затуркотів би від захвату. Чисті білі стіни були розкреслені полицями, заставленими високими вигнутими глеками з мерехкого срібла, міді й золота, а також безліччю біло-блакитних порцелянових філіжанок із візерунчастими ручками найвигадливіших обрисів. Якби ж то я була зараз удома, у нашій печері, я б годинами перебирала пазурами ці філіжанки одна за одною, вивчаючи їх просто заради задоволення.
Але найкращою частиною кухні були навіть не вони. Зовсім навіть не вони.
Стіни зали шоколадного будинку були пофарбовані в кольори вогню, а в цьому приміщенні полум’я, дим і спека були цілком реальні. Просто переді мною височіла здоровенна пічка. На одній із її ґраток лежав величезний довгий камінь. Праворуч від мене пихкала віхтями диму довга вугільна жарівниця, а на ній щось варилося у двох мідяних казанках і масивній металевій каструлі. Ліворуч від мене цілу стіну кімнати забирав велетенський камін, від якого так пахтіло жаром, що я могла б ніжитися перед ним годинами.