Кумедна металева штукенція золотавого кольору висіла над вогнем, підчеплена на довгу тонку перетинку. Від неї пашіло, і вона знову й знову оберталася — без жодного людського втручання. З кожним новим обертом усередині металевого корпусу лунав якийсь тріск, наче там підсмажували цілу купу дрібної твердої ріні. Але, коли я глибоко вдихнула, аромат підказав мені, що — хай там що в цьому приладді ховалося — це було дещо значно, значно цікавіше за звичайні камінці.
Ще й пахощі з казанків, і з металевої каструлі, і…
Така кількість ароматів оточила мене зусібіч, що я аж заточилася, а перед очима все попливло.
— Обережно! — різко гримнула Марина.
Я опанувала себе саме вчасно, щоб не врізатися в стіл. На ньому стояли понад десять келихів — на довгих тонких ніжках прилаштувалися вигнуті неглибокі чаші, і кожна з них була наповнена темною, схожою на крем речовиною, яка пахтіла просто неймовірно приємно. Якби Марина не гукнула мене, я б необачно скинула зі столу принаймні половину з них.
Я зчепила зуби, але вирішила не вибачатися.
— З чого мені починати? — спитала я, задираючи підборіддя та проходячи далі кімнатою.
Але Марина за мною не пішла.
— Коли ти востаннє їла?
— Хто, я? — закліпала я на неї. — Сьогодні вранці. — Я насупила брови, пригадуючи. — Рано-вранці.
— Мені слід було зрозуміти, — просичала вона крізь зуби. — Усе найбезглуздіше, що може статися…
— Мені не потрібна їжа, — повідомила я їй. — Мені потрібна робота.
— І як ти збираєшся працювати на мене, якщо от-от знепритомнієш, тлумко?
Я зрозуміла хіба половину з того, що вона сказала, але й цього було достатньо, щоб смух у мене над очима забрижився.
— Мене звуть не «тлумко».
— Мені начхати, як тебе звуть. У моїй кухні ти не працюватимеш, допоки в тебе в пузі порожньо. Голод спричиняє неуважність, а неуважність призводить до недбальства, а цього я у своєму шоколадному будинку не терпітиму, це ти мусиш затямити раз і назавше. Отже… — Вона взяла один із келихів, повний пахкої темної речовини, і простягнула його мені разом із довгою срібною ложкою. — От. Люди, які це замовили, порснули звідси, наче перелякані кролі, п’ять хвилин тому. Краще вже ти з’їси бодай один, ніж усе це піде на смітник…
Дракони можуть, якщо треба, по кілька днів обходитися без їжі, і мені зовсім не подобалося, що до мене ставляться, наче до якоїсь слабачки.
Утім, коли трунок з чаші, яку я тримала в руках, долинув до моїх ніздрів, бажання сперечатися де й поділося.
— Гаразд, — пробурмотіла я й зачерпнула з келиха. Після першої ложки в голові знов запаморочилося.
Від другої ложки золотава хвиля насолоди пробігла всім тілом. За мить я вже дивилася на спорожнілий келих у своїх долонях, ладна застогнати від розчарування, що ласощів більше немає.
— Що це було?
Марина глянула на мене. Смужки смуху в неї над очима задерлися, а руки вона схрестила на грудях.
— А це ти мені скажи, — мовила вона. — Яке воно було на смак?
Я заплющила очі, торкнулася язиком піднебіння й спробувала увібрати в себе останні нотки післясмаку.
— Певна річ, там був шоколад… — такий насичений, шовковистий, такий ароматний, у мене аж у шлунку тепло стало від самої думки про нього, — …а ще там мало бути якесь молоко… ні, густі вершки… — Сьогодні, поки ми їхали бідаркою, я спробувала і те і те, тож тепер знала різницю. — А ще… ще там достеменно була кориця! — Цього аромату мене ніщо в цілому світі не змусить забути. — І ще щось, щоб смак був солодшим. Там було принаймні ще дві спеції, я відчувала їхні пахощі, але не знаю, як вони називаються…
Я розплющила очі та ззирнулася з Мариною, не відводячи погляду й не відчуваючи ніяковості.
— Я ще багатьох тутешніх назв не знаю.
Вона довго на мене дивилася. А відтак кивнула.
— Непогано. Дві інші спеції — то мускатний горіх і ваніль. Ти швидко запам’ятаєш їхній смак, якщо працюватимеш на цій кухні, це я тобі обіцяю.
Мускатний горіх і ваніль. Я подумки занотувала ці назви.
— А тепер… — мовила жінка, — …я хочу, щоб ти спробувала оце.
Вона підійшла до вугільної жарівниці праворуч від мене та зняла з гачка один із мідяних казанків, що висів над найближчими ґратками. — Передай-но мені оту шоколатьєре,[11] будь ласка.
Простеживши, куди показував її палець, я звелася навшпиньки й потягла з найближчої полиці гарненький срібний глечик. Він був схожий на чайничок, от тільки кришечок у нього було дві, більша й менша, і він здавався надто витонченим, щоб використовувати його на розжареній пічці. Якби мені не було так цікаво, що буде далі, я б погралася якусь мить із цими кришечками, складаючи їх, наче пірамідку. Натомість я віддала глек Марині, перш ніж вона вдруге повторила своє прохання.
11
Шоколатьєре — спеціальний посуд для приготування гарячого шоколаду. Зовні він схожий на чайничок із коротким носиком, ручкою на боці, а також із двома кришечками, більшою і меншою. У більшій кришечці є отвір для збивачки, який потім закривається меншою кришечкою.