— А що з нею не так? — поцікавилася Марина. — На відміну від нашого останнього підмайстра вона не така вже й жахлива. Принаймні поки що.
— Поки що? — форкнув він роздратовано. — Ти, може, не помітила, але вона працює в нас уже сім днів поспіль! І я жодного разу не бачив, щоб вона брала вихідний по обіді!
Вихідний по обіді? Він узагалі про що? Я насупилася, але не припинила товкти цукор.
Горст знову глянув на Марину, тоді на мене — а відтак застогнав і похитав головою.
— Кожний підмайстр, — мовив він, здіймаючи вказівець, — за законом отримує раз на тиждень вихідний по обіді, а також два повні вихідні на місяць. Чи ти забула?
Марина вкинула до казанка дрібочку темно-червоного порошку.
— Я її не тримаю. Якщо в неї є якісь цікавіші справи…
Цікавіші за шоколад? Оце навряд. Я перегорнула цукрову голову й заходилася мордувати її з іншого боку.
— Послухай-но, — почав Горст крізь зуби. Тоді затнувся. — Як твою підмайстриню взагалі звуть, Марино?
Марина знизала плечима.
— Не знаю. Ми на цю тему не спілкувалися.
— Не спілкувалися???
— Як тебе звуть, дівчинко? — гукнула до мене Марина.
На мить мої руки знерухоміли, адже я згадала слова Сілке: «Що, як ми називатимемо тебе Евою? Просте й звичайне ім’я, без жодної таємниці».
Якщо Сілке в чомусь тямила, то це в людях і в тому, як у них усе ведеться.
— Мене звуть…
Я стиснула губи, шкіру раптом запекло, і я наче відчула на собі доторк тканини-лусочки, що лежала складеною в шафці на іншому краю кімнати. Схована, але не покинута. Не забута.
Є речі, важливіші за необхідність підлаштовуватися під інших.
— Мене звуть Авантюрина, — мовила я рішучо.
— Аван… Вибач, як? — насупився Горст.
— Авантюрина, — повторила Марина твердо. — Ти чув, Що вона сказала. А тепер… ти й справді маєш, що нам сказати, чи тобі просто набридло панькатися з багатіями й ти вирішив глянути, яка вона — справжня робота?
Горст важко зітхнув.
— Я прийшов, — мовив він, — щоб переконатися, що люди лорд-мера не знайдуть у нас жодного порушення й не матимуть змоги доповісти про них до торговельної гільдії — позаяк саме це вони й мріють зробити. Ще б пак, адже хтось примудрився роздратувати нашого вельмишановного можновладця, звільнивши його небожа… — Він значуще глянув на Марину. — Сьогодні з восьмої ранку двоє його нишпорок щось винюхували під дверима нашої крамниці, шукали, до чого б прискіпатися. Не здивуюся, якщо вони відрядять сюди когось для несподіваної перевірки, щоб дізнатися, у якому стані наша кухня.
— Хай тільки спробують, — мовила Марина суворо. Але припинила додавати інгредієнти до суміші. На мить підтиснула губи, а відтак рішучо кивнула. — Хай собі. Авантюрине? — Вона показала рукою на двері. — Геть звідси.
— Що? — Я витріщилася на неї, але все одно не припинила терти цукрову голівку. — Я ж іще не завершила. Мені ще треба…
— Іди й займися чимось, що не пахне шоколадом, — звеліла Марина. — Це наказ лорд-мера. — Вона форкнула. — Насолоджуйся. Утім, якщо повернешся, коли вже споночіє і крамниця буде зачинена, тобі доведеться кидати камінці в шибу, щоб привернути мою увагу. Але попереджаю, я не збираюся чекати на тебе цілу ніч.
Я понуро глянула на неї.
— Мені взагалі не хочеться йти! Це просто смішно! Це треба мені жодного вихідного по обіді!
— А мені не треба, щоб мене вичитували перед магістратом за те, що тягаю тебе за вуха, бо моя підмайстриня, бач, уперта як віслюк! — нагримала Марина.
— Вона тут не єдина така, — пробурчав Горст.
Марина показала пальцем на двері й примружилася.
— Ну ж бо!
Розлючено щось пробурмотівши, я зняла фартух.
— Можна, я хоч із цукром завершу і…
— Не переймайся цим. — Горстові плечі розпружилися, і він тицьнув мені монетку. — Ось, тримай-но. Це твоя платня за перший тиждень. Іди й розважся. Марина подбає про все, що треба зробити. Повір мені, вона чудово набила руку й здатна впоратися з усім сама, бо їй доводиться це робити, коли виставляє за двері чергового підмайстра, перед тим налякавши його до півсмерті.
— А я не налякана, — прогарчала я. — Просто дуже-дуже сердита через те, що доведеться гаяти час, коли я могла б щось зробити!
Я рушила до дверей, на ходу здираючи фартух.
— Дивовижно, — пробурмотів Горст. — То була одна на мою голову, а відтепер маємо аж двох…