Досі все, чого мені кортіло, — це м’ясо. Байдуже, яке — смаженина, сире чи ледь підсмажене. Я вважала, що нічого смачнішого у світі не існує. Але відтепер…
Невже щось таке Яспис відчував до своєї філософії?
Мені треба було дізнатися, який той шоколад на смак. Просто зараз — я не годна була витримати ані секунди. Відтак нахилилася, потягнулася вперед, і…
— Чекай! — Чоловік схопився.
Я відсахнулася, не вірячи власним вухам.
— Ти що, оце щойно наказав мені чекати?
Від такої наруги мої зранені крила затріпотіли. Він, оця нікчемна дрібнота, намагався не підпустити мене до мого шоколаду?
— Отже, першим доведеться з’їсти тебе, — підсумувала я понуро.
— Ні! — Він заметушився, скинувши руки. — Я просто мав на увазі, що шоколад іще не готовий. Це має бути гарячий шоколад. Я ще не встиг додати всі компоненти. Іще жодної приправи не вкинув!
Я примружилася й глянула на нього.
— Тобто ти маєш на увазі, що він стане ще смачнішим?
— Ти ж ніколи раніше не куштувала гарячого шоколаду, еге ж? — спитав він.
— Ну… — Я згадала, як дідо попереджав мене щодо людських підступів. — …Може, і куштувала, — відповіла лукаво. — Ніколи ж не можна сказати напевне.
Чоловік повагався якусь мить. Потім повільно нахилився й тремтливою рукою підхопив із землі дерев’яну ложку.
— Повір, — мовив він. — Краще зачекати, щоб мати змогу дістати якнайповніше враження.
Перш ніж я встигла відповісти, він уже відвернувся від мене й заходився розмішувати те, що було в казанку.
Пильнуючи за ним, я присіла на задні лапи, щоб почекати.
Обличчя чоловіка було зосереджене й напружене. Він почав щось бурмотіти собі під ніс, мало не нависпів. Невже знову завів ту дурнувату пісеньку? Ритм був трохи інший, але кому воно треба — слухати ту людську бздуру? Не мені принаймні. Я навіть не намагалася розібрати слів.
Утім, коли він засунув руку до кишені, я вхопила його за плече одним пазурцем.
— Ніяких мечів!
— Я… я… — Чоловік знову став затинатися. — Це не меч, — видушив він нарешті. — Ось поглянь-но. — Він витяг із кишені якусь торбинку. — Це кориця.
— Кориця? — Я підозріливо потягнулася до торбинки. Якщо він намагається мене отруїти…
— Я зараз сам трошки ковтну, — мовив він. — Ось, дивись. — Він занурив тремкі пальці до торбинки й витягнув брунатно-золотаву дрібку, а тоді вкинув її до рота. — Бачиш?
Ба більше, я відчула. Розкрита торбинка видавала просто неймовірні пахощі.
— Додай оце до казанка, — наказала я. Хотіла занюхати, що з того вийде. Хоча жодного сумніву не мала: суміш кориці й шоколаду буде просто чудова.
Важко дихаючи, чоловік укинув до казанка кілька щипочок.
Овва, я таки не помилилася. Ці нові пахощі були навіть кращі.
Я мало не пошкодувала про те, що доведеться тягнути чоловічка додому, щоб його там з’їли. Набагато приємніше було б тримати цю людинку як домашнього улюбленця, щоб він робив гарячий шоколад щоразу, коли мені заманеться. Мушу визнати, він був би вельми працьовитий домашній улюбленець. Розмішуючи гарячий шоколад, він і далі щось там шепотів собі під ніс, отой свій кумедний ритмічний напіввиспів. Усе його тіло аж заклякло від зосередженості. Напевне, мені слід було ретельніше дослухатися, варто було намагатися вирізнити слова, але, відверто кажучи, хіба ж мене колись цікавило, що там торочать ті людці?
До того ж я була надто поглинута нюханням пахощів із казанка. Якби ж то була змога, я б загорнулася в цей аромат і годинами в ньому ніжилася. Гарячий шоколад. Оце і є справжній скарб, гідний будь-якого дракона!
Доведеться ще пошукати шоколад у його сумці, коли вже буде по всьому. Я знала, що знов захочу його скуштувати. І якомога більше.
Нарешті чоловік звів очі й посміхнувся якось тремко й нервово.
— Усе готове, — мовив він. — Тобі до філіжанки налити, чи…
Я форкнула, і куля диму мало не вгатила йому в обличчя.
— Ти що, і справді вважаєш, що я зможу пити з ваших оцих дрібненьких людських філіжанок?
— Навряд, як на мене, — мовив чоловік. — Тоді краще пий просто з казанка. — Він обгорнув м’яку, вразливу людську руку власними лахами й підняв казанок за довге руків’я.
— Обережно, гаряче.
Я простягнула лапу, зневажливо на нього глипнувши.
— Я — дракон!
Маленький казанок я підчепила пазурами дуже обережно, наче найкоштовніший у цілому світі самоцвіт.
Помалу піднесла його до рота, а відтак заплющила очі й маленькими ковтками заходилася пити неймовірну гарячу рідину.