А зараз де я схибила? Я ж просто зробила те, що мені наказали!
Аж тоді хтось дав мені відчутного штурханця в спину. Я озирнулася й побачила, що Сілке люто витріщається на мене.
— Вклонися! — просичала вона.
Йой. Я розчепила руки й нахилилася вперед — я бачила, що саме так це робили люди. Головою я мало не врізалася в кут стола, і з перших рядів витріщак у мене за спиною линула хвиля притлумленого сміху. Утім, коли я виструнчилася, від королівського невдоволення вже й сліду не стало. Наче крізь габу я усвідомила, що до іншого боку столу квапляться якісь люди, імовірно, челядь, але вирішила не звертати на них уваги, зосередившись виключно на королі й кронпринцесі.
— Ви не можете напасти на драконів, — звернулася я до його величності. — Якщо ви на таке зважитеся, вони, щоб помститися, спопелять місто. Спершу зачекайте й дізнайтеся, чого вони хочуть. Вони б не прилетіли сюди без причини.
— Причини?! — Жінка, що сиділа трохи віддалік за столом, розреготалася. — Та це ж примітивні почвари, дівчинко! Єдина причина, яка їх спонукає, — це голод!
Чоловік, що сидів обіч неї, кивнув.
— Вони не схожі на нас, — мовив він до мене. — У них бракує мізків на те, щоб жадати ще бодай чогось, окрім крові й золота!
Я, не ймучи віри власним вухам, заперечно похитала головою.
— Люди, та вам бодай щось відомо про драконів?
Королівські очі звузилися. Його величність пильно мене роздивлявся.
— Мені відомо, — проказав він, — що дракони — це найбільша небезпека, яка загрожувала цьому місту за весь час його існування. І ти сподіваєшся, що ми дослухаємося порад якоїсь дівчинки й навіть не спробуємо захиститися від їхнього нападу?
— Захиститися від них ви все одно не зможете, — мовила я нетерпляче. — Отже…
— Зачекайте-но! — Чоловік у масивному крислатому капелюсі, який сидів на іншому боці столу, нахилився вперед і тицьнув у мене тлустим пальцем. — Ваша величносте, вас намагаються ввести в оману! Моя помічниця знає цю дівчинку. Це звичайнісінька підмайстриня, ще й відома халамидниця. Треба викинути її звідси, і то мерщій, щоб вона не марнувала жодної дорогоцінної хвилини нашої наради!
За спинкою його крісла я помітила знайоме глумливе обличчя. Це була ота посіпака лорд-мера… а отже, я тепер достеменно зрозуміла, хто цей дядько. М’язи мої скам’яніли.
— Ні, Авантюрино! — Сілке вхопила мене за плече. — Не зараз!
Наш лейтенант кинувся був уперед, вирячивши очі й простягнувши руку — наче збирався силоміць відтягти мене від королівської родини. Але, перш ніж він устиг до мене доторкнутися, кронпринцеса здійняла руку і запала тиша.
— Здається, я тебе впізнаю, — мовила вона. Мимоволі мене вразила сила її голосу; вона жодного разу не підвищувала його до крику, втім слова її прозвучали спокійно і владно. — Тебе звати Авантюрина, так? Ти з «Шоколадного серця»?
Король скривився.
— Це ж той самий шоколадний будинок, який довелося зачинити через бруд на кухні?
— Ніякого бруду там не було! — вигукнула я. — Ми пройшли перевірку й навіть отримали сертифікат на доказ цього! Єдина причина, з якої вони…
— Гм. — Принцеса закашлялася. — Хай там як, звідки юній підмайстрині шоколатьє знати, як зупинити кровожерливу драконячу зграю?
От вона, ця мить. Дивлячись їй просто в очі, я відповіла:
— Тому що я була однією з них.
Рука Сілке раптом щосили стиснула моє плече, а кімнату миттю затопив галас. Лунали вибухи реготу, здивовані вигуки, зневажливе форкання, але крізь цей шарварок я почула, як Сілке пробурмотіла мені на вухо.
— Он воно як!
Мить по тому вона вже кинулася вперед і схилилася перед королівською родиною у вишуканому поклоні.
— Вона мала на увазі, ваша величносте… ваша високосте…
Кронпринцеса звела брови.
— Так?
Сілке виструнчилася й широко їй всміхнулася.
— Авантюрина з родини диваків, вона раніше мешкала в горах, у глушині, а отже, у неї був шанс самій познайомитися з драконами і спілкуватися з ними. Саме тому…
— Шпигунка! — заголосив лорд-мер, схопившись на ноги й ляснувши гладкою долонею по столу. — То це через неї вони сюди летять? Вона передавала їм відомості про наше місто?
Кронпринцеса на якусь мить заплющила очі, наче від страшенної втоми. Навколо столу знову вибухнув галас, ще дужчий, ніж доти. Люди посхоплювалися з крісел. Хтось гатив кулаком по столу, докидаючи власну лепту до загального шарварку. Король спохмурнів і затулив рота долонею, вивчаючи мене примруженими світло-блакитними очима. У мене з’явилося паскудне передчуття, що навіть драконяче ревіння не змусить цих людців знову постуляти пельки.