Верхня губа короля смикнулася у зневажливій посмішці.
— Дівчинко, не забувай, що ми говоримо про драконів, а не про людей. Між ними є велика різниця!
— Не така вже й велика, — озвалася я. — Значно менша, ніж мені раніше здавалося.
У відповідь він виструнчився, відвертаючись від мене.
— Юна леді, ми марнуємо час. — Король потягнувся за пером і чорнильницею. — Виконуй, що тобі наказали, бо інакше тебе кинуть до в’язниці в підвалі, щоб ти не накоїла лиха. Увагу драконів зможе привернути хтось інший. Отже…
— Жодна інша людина не подужає цього зробити, — раптом втрутилася Сілке. — Жодна, окрім Авантюрини.
Король озирнувся.
— Це ж із якого дива?
Відповідь Сілке випередила мою.
— Тому що Авантюрина — єдина, кому відомий таємний сигнал — сигнал миру для драконів.
Що? У мене аж щелепа відпала. Це було найнеймовірніше, найсміховинніше, що я колись чула!
Але Сілке тим часом вела далі:
— Як, на вашу думку, вона і вся її родина існували біч-о-біч із драконами всі ці роки без спеціального розпізнавального знака, який давав зрозуміти цим чудовиськам, що вони — їхні друзі?
Король спохмурнів.
Маг примружився.
Сілке штовхнула мене ліктем. А, так. Зараз моя черга.
— Я нікому не розповім, що це за сигнал, — хутко попередила я, скинувши підборіддя. — Це таємниця нашої родини.
Моя родина від самої думки про якісь дурнуваті таємні сигнали реготала б так, що ця кімната потонула б у диму. Однак я помітила заледве стримуваний гнів на побуряковілому обличчі короля та зрозуміла, що ми його переконали.
Він тицьнув у мене вказівцем, розтулив був рота, збираючись загорлати, але кронпринцеса всміхнулася й заговорила першою.
— Чудово, — мовила вона лагідно. — Пропоную компромісний варіант. Лорде Кракавере… — Вона кивнула магові. —…якщо ваша ласка, зберіть усіх своїх бойових магів, хай вони стануть на позиції за годинниковою вежею. Утім… — Вона кинула на мене зимний, оцінювальний погляд. — Ми не віддамо наказу атакувати, допоки Авантюрина не спробує переконати драконів мирно полетіти з міста. Авантюрино, ти згодна?
Ой лишенько!
Я звузила очі, прикипівши до неї поглядом і несамовито намагаючись збагнути, що ж ховалося за цим погідливим, безневинним виразом обличчя. Я знала це відчуття, і мені воно не подобалося.
Моя сестра Цитрина трималася так само спокійно, лагідно й упевнено щоразу, коли велемудро вмовляла мене і Ясписа зробити щось, чого нам геть не хотілося робити.
Кронпринцеса достеменно щось приховувала… але часу міркувати над цим у мене не було. Я гучно видихнула.
— Гаразд… — почала була я, та Сілке не дала мені договорити.
— Ваша високосте, — мовила вона крижаним тоном, — ви ж, поза всякими сумнівами, хотіли пообіцяти, що віддасте наказ атакували лишень після того, як Авантюрині не вдасться вмовити драконів полетіти геть миром?
Йой. Йо-о-о-о-ой! Тож он воно як! Тепер я збагнула, що мене так нашорошило.
Роздратування промайнуло обличчям принцеси.
Вона була точнісінько така, як Цитрина.
— Ви збиралися мене надурити! — видихнула я. — Ви б віддали наказ атакувати, щойно я почала б перемовини, еге ж?
А в цьому разі…
Йой.
Я люто зиркнула на неї.
— А як, на вашу думку, я мала б вижити, якби просто з-за моєї спини на драконів напали б ваші маги?
Кронпринцеса подарувала мене усмішкою, якій я не повірила ані на мить.
— Пробач, — солодкаво мовила вона. — Але що ще ми мусили робити? Урешті-решт, нікому ж із нас не відомий той ваш особливий розпізнавальний сигнал миру… Якщо ти сама вестимеш перемовини з драконами на годинниковій вежі, звідки нам дізнатися, успішні вони чи ні? У нас і справді не лишається іншого вибору, окрім як, припустивши найгірше…
Я схрестила руки на грудях. Згадка про Цитрину змусила правильну відповідь вигулькнути в мене в голові.
— Чудово, — мовила я. — Тоді я проводитиму перемовини не сама. Зі мною буде ще одна людина, яка зможе спуститися до вас і повідомити, що нічого не вийшло. Але це має бути людина, якій я довіряю. Хтось, кого оберу я сама. Хтось мого віку, не старший, щоб дракони не відчули загрози, побачивши, що я не самотою.
— Ти маєш на увазі цю свою подружку? — Кронпринцеса глузливо глянула на Сілке. — На Бога! Ти вважаєш, що ми довіримо їй місію повідомити нас, чи варто починати атаку? — Вона легенько похитала головою, дивлячись на нас, наче розчарована матуся. — Може, вона й кмітлива дівчинка, але вона віддана передусім тобі, а не місту.