П’ять пар золотих очей вражено заблищали. Мої родичі зацікавлено спостерігали за смаколиками, які з’являлися на столі.
Марина підступилася до столу й розгорнула цупкі рушники, які зберігали в теплі величезний, у два фути заввишки, глек-шоколатьєре із сяйливого срібла. Вона поставила його в центр столу й усміхнулася Горстові.
— От бачиш! — вигукнула вона. — Не такою вже дурістю з мого боку було притягти сюди з Вілленни цю штукенцію!
Відтак вона озирнулася до мене, поступаючись місцем біля столу.
— Авантюрино? Може, цього разу обслуговуватимеш гостей ти?
Та залюбки!
Щосили напружуючи м’язи, які натренувала в Марини на кухні, я обома руками підняла величезну важку шоколатьєре і звільна, обережно, нахилила її, щоб налити темний паруючий шоколад у п’ять порожніх полумисків, розставлених на столі.
Зусібіч пролунав пошепт, коли повітря наповнив аромат гарячого шоколаду. Я глибоко вдихнула, упізнаючи приправи: ваніль, мускатний горіх і… так…
— Я вирішила, що їм сподобається, якщо додам до шоколаду багато чилі, — мовила Марина. — Тобі ж це припало до смаку!
Авжеж, першу порцію я віднесла дідусеві. Потім поставила полумисок перед мамою. Коли я зустрілася з нею очима, у грудях усе стиснулося.
— Просто спробуй, — мовила я до неї. — І ти все зрозумієш.
«Будь ласка, зрозумій», — додала я подумки. Я б не стала принижуватися, промовляючи це вголос. Але й відійти від неї мені було несила. Я просто стояла й чекала, геть забувши про інших членів родини.
Мама довго дивилася на мене згори вниз. Я стиснула кулаки, бо впізнала цей погляд. Так само вона дивилася на мене сотню разів, збираючись з’ясувати, чи сильно я відстаю в навчанні. Цей погляд наче промовляв: вона сподівається, що я її здивую… але на це не розраховує.
Відтак мама опустила масивну голову і граційно, обережно сунула роздвоєний довгий язик до полумиска. На майдані запала тиша. А мама… усе ласувала й ласувала шоколадом. Нарешті полумисок спорожнів. Мамині золоті очі розширилися. Вона глянула на мене з виразом, якого я досі жодного разу не бачила.
— Ти що, умієш це готувати? — вимогливо спитала вона.
— Уміє, — відповіла Марина, що стояла в мене за спиною. Я й не почула, як вона підійшла — такою мірою зосередилася на мамі. Голос моєї наставниці був упевнений і спокійний, а її долоня твердо лягла на моє плече, підтримуючи. — Вона найкраща підмайстриня з тих, що я мала.
— Авантюрина?! — вигукнула Цитрина. — Але ж…
Вона затнулася, бо материн хвіст попереджувально затремтів, від чого майданом промчав вихор.
— Цить! — наказала мама моїй старшій сестрі — уперше на моїй пам’яті. — Спробуй-но шоколад.
Цитрина примружилася. Але, коли я піднесла їй полумисок, мовчки випила трунок.
Це була одна з найпрекрасніших митей у моєму житті. Я глянула на молодшу принцесу, і її посмішка підказала, що вона мене чудово розуміє.
Мої родичі швидко впоралися з усіма шоколадними наїдками, що їх Марина принесла із «Шоколадного серця». Сілке простежила за тим, щоб королівська родина також усе скуштувала, шанобливо їх частуючи. Король з’їв шоколадне тістечко з помітним задоволенням. Брови кронпринцеси весь час здіймалися, поки вона один за одним ласувала аж трьома шоколадними горішками. На обличчі принцеси Софії я побачила щось, неабияк схоже на блаженство, коли вона звільна пила гарячий шоколад, насолоджуючись кожним ковтком.
Лорд-мер, певна річ, заявив, що не голодний, — але під значущим поглядом короля передумав. Утім похмурий вираз його обличчя, коли він ложечкою зішкрябував майже непомітні рештки шоколадного крему зі стінок келиха, потішив мене більше за будь-які оплески.
Дідо, коли спустошив останній полумисок, зітхнув, від чого майданом прокотилася хвиля тепла, а моя цинамонова сукня зашелестіла.
— Ну що ж… — Він поблажливо глянув на мене, тонка цівка диму задоволено виповзала з ніздрів. — Схоже, малече, що ти не так уже й погано провела час.
Тітонька Смарагда додала:
— Дуже корисно буде мати в родині когось, хто зможе готувати нам оце.
— Еге ж, — погодилася тітонька Турмаліна. — Просто неймовірно корисно!
— Але я не повернуся, — заперечила я. — Ви ж це розумієте, так?
Дідусь примружився й понурив писок.
— Може, ти й утратила справжню подобу через підступ, такий типовий для людців… — Його голос скидався на гарчання, і краєм ока я вгледіла, як здригнувся король. — …але ти й досі наше маля, і ми маємо тебе оберігати й дбати про тебе. Невже ти й справді вважаєш, що ми покинемо тебе тут самотою, беззахисну, серед чужинців?