Глибоко зітхнувши, я насилу звелася й сіла на тверду землю своєю ніжною дупцею, скулившись та обхопивши коліна руками. Повітря було прохолодне, небо темнішало. Сильний вітер, що здійнявся в горах, куйовдив довгий смух у мене на голові, кидав його мені в обличчя, а вразливу, позбавлену луски шкіру брали сироти. Куди не глянь був гірський схил — так само, як і чотири години до того, коли я щойно вирушила назустріч великій пригоді. Але тепер я нарешті збагнула, що не зможу повернутися додому.
Розділ четвертий
Без свого полум’я я навіть ватру розкласти не мала змоги. Єдине, що спроможне було захистити мене від холоду тієї ночі, — це скеля та власні жахливі думки… а ще мій шлунок, що нестримно бурчав.
Там, у середині гори, Яспис, матінка, дідусь і тітоньки спали собі на затишних кучугурах золота й самоцвітів, і теплий дим цівками струмів з їхніх ніздрів. Щоразу, коли уявляла собі, як солодко вони сплять, я гарчала… але хіба тому, що гарчати все ж таки ліпше, ніж скиглити.
Досі мені жодного разу не випадало почуватися такою маленькою й жалюгідною.
Але, якщо вже на те пішло, утрачати власну родину мені також досі не випадало!
Коли нарешті стало розвиднюватися, я вже геть зморилася від власних страждань. Напередодні увечері я бавилася тим, що кидала камінці схилом — тисячі камінців, аж допоки мої жилаві людські м’язи не запекли від утоми. Потім упродовж кількох годин я відчувала, що з моїх крихітних людських очиць тече якась химерна волога, і лежала, скоцюрбившись, на холодній землі, поступившись власній слабкості, — у темряві, де ніхто не міг стати свідком мого приниження.
Але тепер по всьому. Годі! Я кліпнула, скидаючи зі зболілих очей останню краплину цієї дошкульної вологи, а тоді звелася, люто загарчавши. Хіба ж драконові годиться згортатися грудочкою й визнавати себе переможеним лише тому, що трохи не пощастило? Хай собі моя родина вважає, ніби я не здатна вижити на самоті, — але я їм доведу! Я доведу всім, включно з отим брехливим підступним харчемагом, яка насправді сильна! Я спущуся з цієї гори, знайду собі заробіток, хай там що воно є, і їстиму стільки шоколаду, скільки захочу… завжди!
Спустившись схилом, я опинилася на широкій ґрунтівці, яка прорізала зелені, порослі лісом підніжжя пагорбів. Аж раптом за спиною пролунав цокіт копит.
Мої м’якенькі, незахищені ступні були вже такі змордовані, що кожний новий крок завдавав болю, і, щоб змусити себе йти, мені доводилося напружувати всі м’язи. Я навіть не одразу зрозуміла, що розмірений стукіт наближається. Але, щойно почула пісню, яку завзято виводили два голоси, я мимоволі зіщулилася.
Тільки не це, знову та от пісня про довгий шлях! Досі від неї в мене були самі негаразди!
Ба гірше, тепер, коли я розібрала більшість слів, виявилося, що сенсу в них іще менше, ніж у тому куплеті, що його співав харчемаг.
Та ну?
У глибині мого людського горла народилося гарчання.
А от спробуйте лишень перетворитися на представника іншого виду — і побачите, як швидко ваші друзі накивають п’ятами, людці!
Стукіт копит і отой недоладний спів наближалися, я обхопила себе за плечі й озирнулася глянути, хто ж це там їхав.
Йо-о-о-ой.
Я жадібно позіхнула, шлунок мій забурчав іще гучніше. Копитами цокотів здоровенний білий кінь — від самого погляду на нього в мене аж слинка побігла. Якою чудовою поживою він став би для дракона!
Людці, що сиділи в нього за спиною, виявилися також вельми вгодованими, у якомусь темно-зеленому лушпинні. Таке саме зелене рядно вільно теліпалося в них на головах. Я досі в очі не бачила жодного дракона, луска в якого була б однобарвна, але, можливо, ці люди сподівалися, що їх сприймуть за дерева?.. Якщо й справді так, то вони надто вже голосно поводилися, щоб цей їхній підступ спрацював. Людці сиділи високо у скрипливій тарадайці,[4] але навіть скреготіння її коліс і стукіт конячих копит не здатні були заглушити їхній недоладний спів.
І цієї миті вони мене помітили.
— Йой! Лишенько! Йой! — Жінка схопила чоловіка за руку. — Фрідріху, поглянь лишень, та це ж дівчинка! Стривай-но! Зупини!
«О, так, — погодилася я мовчки. — Зупиніть уже цей спів!»
Але людці не просто припинили співати. Чоловік смикнув за ремінці, які тримав у руках, і кінь встав лише за два фути[5] від мене, підозріливо форкаючи.