Гроші. Все це сталося через них.
Хвиля відчаю з новою силою накрила Михася, і він з відразою вивернув полумисок на долівку. Монети дзвінко розкотилися в різні боки, а паперові гривні бетонною підлогою розвіяв протяг. Хлопчик повільно покотив порожній візочок додому.
Він не поспішав — волів би, щоб це безславне повернення тривало вічно. Дійшовши до будинку, довго стояв біля під’їзду, буцаючи ні в чому не винні грудочки снігу, споглядаючи на їхнє кухонне вікно і рухливу мамину тінь на фіранці. Тоді вкотив візочка до під’їзду і сів на сходи. Він не знав, як жити далі.
Уперше Михась пошкодував, що поцупив те насіння драконячого дерева. Поряд, за дверима підвалу, щось зашкребло і засопіло. Спайк! Він зовсім забув про хижого дракона. Той так і залишився без вечері.
Відчай штовхнув хлопця на дуже нерозважливий вчинок. Уламком цеглини він збив іржавий замок, відчинив двері підвалу і зробив крок у темряву.
У пітьмі щось заворушилося і в руку Михасеві тицьнувся гарячий жорсткий ніс. Спайк звик до хлопця як до надійного постачальника котлет та сосисок, тож тепер він облизувався і радісно пофиркував.
— Дурнику, ти не розумієш, — сказав Михась, — сьогодні головна страва — це я.
Він не розкисав, тримався увесь час, але чомусь саме тепер сльози прорвалися, хлопець сів на підлогу перед самим носом хижака і, схлипуючи, розповів йому про жахливі події. Хижак уважно слухав, раз у раз облизуючись.
Нарешті хлопець витер сльози й поглянув на Спайка. В мороці горіли маленькі червоні очиці.
— НЮХАТИ! ШУКАТИ! РЯТУВАТИ! — несподівано мовило страховисько.
Михась приголомшено витріщився на монстра. Увесь цей час він гадав, що хижак, на відміну від Хоми, абсолютно безмізклий і його цікавить лише їжа.
— ХУТКО ШУКАТИ! — знову рикнув Спайк.
Тепер хлопець оговтався і зрозумів, що нарешті знайшовся хтось, хто його вислухав і повірив, хтось, хто готовий допомогти. Він міцно прив’язав решту повідка, що й досі звисав з його зап’ястка, до нашийника Спайка й вони рушили.
18. Крамниця «ELITE»[14]
У переході хижак ретельно винюхав те місце, де обривалися сліди драконячих лап, і впевнено потяг Михася праворуч.
Досить швидко вони опинилися на вулиці. Сині зимові сутінки зробили місто святковішим, ніж удень. Миготіли неонові реклами, блискотіли ялинки, блимали крихітні вогники на деревах, привітно світили теплі прямокутники вікон.
Дракон ішов, низько нахиливши важку голову, гострі сталеві пазурі лишали глибокі подряпини на вкритому кригою асфальті. Звісно, він не забував прикидатися, тож перехожі бачили собаку, а не дракона, з осторогою обходили цього здоровезного гладкого ротвейлера з моторошно-червоними очима.
На відміну від гнучкого, легкого Хоми, який чутливо відгукувався на будь-який порух руки господаря, Спайк зовсім не зважав на хлопця, що підтюпцем біг поруч. Михась добре розумів: зупинити чи хоча б пригальмувати цього здоровезного ящура він навряд чи й подужає.
Несподівано чудовисько сіло просто посеред тротуару і — ані з місця.
«Невже він втомився?» — подумав хлопець.
— Ходімо, Спайку, ну, будь ласка! Прошу тебе, вставай! Ми потім відпочинемо, а тепер треба поспішати — вже майже ніч! Ми мусимо їх знайти!
Але Михасеві благання не справили на хижака ніякого враження, він так і закляк, втупившись у вітрину дорогого бутіка. Зненацька з пащеки страховиська стиха долинуло люте гарчання.
Хлопець мимоволі кинув погляд у тому ж напрямку і остовпів, приголомшений.
Це була крамниця дорогої шкіргалантереї. Над ними палахкотіла, вибухаючи неоновими зірками, назва: «Elite». На вітрині у світлі прожекторів виблискувала надзвичайно елегантна жіноча сумочка. Вона була блакитна, луската, точнісінько, як спина Хоми.
Страшний здогад миттю промайнув у Михасевій голові. Він уважно розглянув інші речі, виставлені у вітрині, й переконався — он та валіза скидалася на спину Спайка. Та й інші сумки, портфелі і саквояжі були зроблені із незвичайної шкіри, не дарма ж коштували шалені гроші — на ярликах купа нулів.
— Це все… це все… — промурмотів хлопець.
— ДР-Р-РАКОНЯЧА ШКІР-Р-РА!!! — заревів хижак.
Люди перелякано кинулися врозтіч від оскаженілого «собаки».
То ось для чого знадобився Хома тому молодикові в крокодилячому (ні, мабуть, драконячому!) пальті.
Михась з тривогою роздивлявся вишукану, тонкої роботи сумочку. На щастя, він швидко зрозумів, що вона зроблена не зі шкіри Хоми. Луска була дрібніша, колір трохи блякліший та й навряд чи можна було встигнути зробити таку річ за такий короткий проміжок часу. Це трохи заспокоювало, але не дуже.
— Ну, з Хомою тепер все зрозуміло, але навіщо ж йому Котька?
— ГАМАТИ! — ревонув Спайк.
— Ти гадаєш, що цей тип — людожер? — здригнувся хлопець.
— ДРАКОНИ ГАМАТИ.
Ох, оце заспокоїв. Думки плуталися в Михасевій голові: «Так, звісно, якщо той молодик шиє всілякі речі з драконячої шкіри, то має тримати про запас чимало таких ящурів, а отже, мусить їх чимось годувати… Серед них, певно, є й хижаки… Ох, біда… Котя… Костик… малий братик… такий кумедний малюк… Невже його згодують драконам?».
— І що ж нам тепер робити?!
— СПАЙК ДУМАТИ, — проскреготало чудовисько і заплющило очі.
Підморожувало. Хлопець почав змерзати. Він пробігся туди-сюди уздовж вітрини, тупаючи ногами. Спайк тим часом сидів непорушно, а з його ніздрів здіймалися тоненькі цівки диму.
— Ну що? — не витримав Михась.
— СПАЙК — СИЛЬНО ДУМАТИ. МИХАСЬ — СИЛЬНО ДУМАТИ, — буркнув хижак і знову заплющив очі.
Та хлопцеві не думалося — від жаху всі думки геть зникли. Він подивився на скляні двері з табличкою:
Отже, Спайкові сюди не можна, але йому, Михасеві, ніхто не забороняє зайти.
Він рішуче смикнув за ручку. Над головою мелодійно проспівав дзвіночок і назустріч випливла нафарбована білявка з чарівною посмішкою на вустах. Однак побачивши хлопця, який ніяк не міг бути клієнтом, краля миттю сховала свою посмішку і сухо спитала:
— Чого тобі треба?
— Мені треба до вашого директора.
— Тобі? — білявка зміряла Михася зневажливим поглядом. — Ти до пана Амура Галанта? Навіщо?
— Я його племінник, — відчайдушно брехав хлопець.
Білявка знову подивилася на дешеву куртку і брудні джинси відвідувача. На миловидому обличчі з’явився сумнів, проте, певно, красуня вирішила, що бідні родичі можуть трапитися у будь-кого, навіть у такої розкішної персони, як її начальник. Вона клацнула накривкою дорогого перламутрового мобільника й промуркотіла:
— Пане Ґаланте! Тут до вас хлопчик прийшов. Каже, що ваш родич.
Двері в глибині крамниці відчинилися і на порозі постав той самий кучерявий красень. Щоправда, тепер він був без свого фіолетового пальта, в лимонно-жовтій сорочці і вузеньких шкіряних штанцях. Здоровезна, як блюдце, пряжка паска мінилася розсипом дрібних діамантів.
— Що ви верзете, Мадлен? Який хлопчик? Який родич? — роздратовано спитав господар крамниці. — В мене зроду не було нія… — але, побачивши Михася, урвався на півслові.
— Ти як мене знайшов?!
— Ви мусите їх повернути, — рішуче сказав хлопець. — Де мій брат і мій дракон?
— Ти про що? Нічого не знаю! — зухвало посміхнувся Амур Ґалант. — І взагалі я зараз викличу міліцію і скажу, що впіймав тебе на крадіжці.
Красень спритним рухом фокусника засунув Михасеві в кишеню дорогий гаманець із сірої зморшкуватої шкіри.
— Не раджу, — промовив жовтий карлик з кобурою при лівому боці, враз вигулькуючи з-під ліктя свого патрона. — Він неповнолітній і справу будуть розслідувати в присутності батьків, а він їм, звісно, все розповість. Почнуться перевірки, і вам, пане Ґаланте, знову доведеться витрачати величезні гроші на хабарі. Воно вам треба? Казав же вам: якщо брати, то брати всіх — так спокійніше. Немає людини — немає проблеми.
14
«ELITE» —