— Домінус Верба! — разом вигукнули брати Вербицькі.
24. Чудернацька штукенція
— Чудово! Просто молодці! Більших дурощів накоїти було неможливо! — з прикрістю пробуркотів домовик, розглядаючи двох грушевих драконів, що винувато похнюпилися обабіч димаря. — Як ти примудрився втратити людську подобу?
— Це сталося через чарівний барабан… — ледь чутно прошепотів дракон-Михась.
— Роззява. Хоча б батьків пожалів. Вони вже обдзвонили всіх друзів, родичів і знайомих, а тепер дзвонять вже в лікарні та морги. Де малий?
— Він з однією… дівчиною, — Михась не наважився зізнатися, що довірив молодшого брата малознайомій дракониці. — Винні ці дурнуваті хмари, ми втратили зв’язок саме через них! Що тепер робити?!
— Звісно ж, розігнати хмари.
Брати Вербицькі витріщилися на Домінуса Вербу, намагаючись збагнути, чи не кепкує він з них.
— Ви інструмент часом не загубили?
— Який інструмент?
— Вуркту.
— Знущаєтесь? До чого тут…
— Діставай.
Спантеличений і роздратований Михась витяг з-під Хоми куртку і намацав у кишені вуркóту. «Певно, старий зовсім з глузду з’їхав — навіщо йому саме зараз знадобилася вуркóта?» — сердито думав Михась.
— Поглянь на неї. Тільки уважно, — наказав домовик.
Михась знизав плечима, невдоволено смикнув хвостом, але послухався.
Чудернацька штукенція ця вуркóта — не розбереш: це сопілка чи маленька кобза. А зроблена сяк-так — сіра подряпана деревина, замотана неохайною волохатою мотузкою. І раптом він збагнув — і деревина, і мотузка, і робота — усе точнісінько таке, як у знищеного чарівного барабана.
— Ну що, дійшло нарешті?
— Це… це…
— Так, це чар. І підкоряються чару не лише дракони, а й взагалі будь-які стихії. Вилазь сюди на димар. Так, заплющ очі. А тепер уяви собі погожу ніч: легенький морозець, повітря прозоре, в небі розсипи зірок, місяць у золотистому колі — і грай! — наказав Домінус Верба.
Михась подув у чар-вуркóту, і з неї полилася нявчально-мурчальна музика, що текла й текла, як вода. А коли він розплющив очі, навкруги мерехтіла зірками ясна зимова ніч.
— А де поділися хмари?
— Та хутенько попхалися на північ, — пояснив Хома. Він якось дивно поглядав на старшого брата. — Погода — клас! Легенький морозець. А, до речі, тобі не зимно?
І тут Михась збагнув, що, справді, увесь аж труситься від холоду. Особливо лапи. Хлопець глянув униз і враз побачив, що це зовсім не драконячі лапи, а звичайні людські ноги. Він знову був людиною і стояв на верхівці димаря, голяка на морозі!
— Ти змінився, як тільки почав грати на вуркóті, — зауважив грушевий дракон.
— Навігатором може бути тільки людина, бо так належить, — пробуркотів домовик. — Почекайте, я миттю!
Домінус Верба прудко сховався в димарі.
Михась відчував, що зараз просто перетвориться на шматок криги. Мороз жорстоко щипав його за боки, і як тут було не пошкодувати про товсту драконячу шкуру, яка надійно захищала від холоду. Хлопець накинув куртку на голе тіло, скоцюрбився, обхопив себе руками і, цокаючи зубами, притулився до димаря.
— С-с-слухай, Хомо, а що там таке с-с-с-старий б-б-б-бовкнув про Навігатора?
— Ти ще не зрозумів? Ну ти даєш! Хіба не пам’ятаєш, як Хай-Тобі-Грець розповідав, що той, хто має чар, набуває особливої влади над драконами і має особливі обов’язки перед ними. І зветься він Навігатором драконів? Хіба вуркóта не чар?
— Ч-ч-чар.
— Отже, ти — Навігатор драконів.
У димарі знову зашаруділо і звідти вигулькнув домовик, обтяжений купою згортків. З одного спокусливо виглядали банани.
— Навіть не чекав! — зрадів Хома, простягаючи лапи до клунка. — Ви такий милий, пане Домінусе!
— Прибери свої пазурі, ненажеро, — буркнув домовик. — Це — малюкові. А тобі ось — яблуко.
Грушевий ображено набурмосився, але яблуко впіймав і одразу захрумкотів.
— Михасю, ось твій одяг. Вдягайся швидше, бо ти вже аж посинів з холоду, — старий кинув хлопцеві найбільший згорток.
Михась поспіхом натягнув на себе светра, штани, теплі вовняні шкарпетки, чоботи, куртку й шапку, ще й замотався шаликом. За якусь хвилину-другу нарешті трохи зігрівся і знову виліз на димар.
— Хоч ніч тепер і ясна, але я все одно не бачу жодного дракона.
— То поклич їх. Ти ж маєш чар, ти ж — Навігатор. Вони неодмінно мають тебе почути.
Хлопець покрутив у руках саморобну чудернацьку штуковину.
— Позвати? А як?
— Просто грай. Зрозумій нарешті, вуркóта — це не просто якась деренчалка, це — чар, а отже, вона сама обирає потрібну музику.
Михась приклав до губ химерний інструмент і подув. Вуркóта зненацька заспівала кумедним дитячим голоском:
— До мене! До мене! До мене!
Начебто й співала вона не надто гучно, але…
Спочатку просто в зеніті зіркового неба, десь поблизу Веги, з’явилася маленька зелена краплинка, яка швидко збільшувалася, і ось на їхнє подвір’я гучно, аж земля здригнулася, приземлився Хай-Тобі-Грець.
Хоч гігант і стояв на землі, його рогата мордяка опинилася на рівні даху п’ятиповерхового будинку.
Тоді з того боку, де вдалині палахкотіла заграва пожежі, раптом вихопився закіптюжений, оповитий іскрами Пих, а потім майже одночасно з-за покрівель випурхнули Лихоманка з Котькою в лапах і лимонні сестри.
— Не сюди! Сюди не сідайте! Дах розвалите! — люто замахав на драконів руками Домінус Верба. — Он на ті дерева.
Добре, що хоч дерева, які росли впритул до будинку, були старі, великі й міцні, але й вони сильно зігнулися, обсипаючи з гілок сніг під вагою крилатих ящурів. Однак Хай-Тобі-Грець так і залишився стояти на землі, бо навряд чи знайшлося б дерево, здатне його витримати.
25. Навігатор драконів
— То ти, виходить, Навігатор? — прогримотів Хай-Тобі-Грець, роздивляючись вуркóту в руках Михася. — Я здогадувався, бо щось таке особливе в тобі було…
— Навігатор? Мені завжди здавалося, що Навігатором має бути людина доросла, досвідчена, — промовила Лихоманка, з сумнівом придивляючись до не надто солідної постаті хлопця.
— Та хіба ж це Навігатор? Сміх та й годі! Ні, це не серйозно! — гаряче підтримав її Гарбузяний Пих.
— Навігатор має бути розумний!
— Навігатор має бути мудрий!
— І кмітливий!
— І освічений!
— І обізнаний!
— І далекоглядний!
— І пильний!
— І завбачливий!
— А ти хіба такий? — навперебій загукали сестри Лимонки.
— Та про що мова?! Звісно, він не годиться на Навігатора! — знову озвався Гарбузяний Пих.
Михась і сам розумів, що не підходить для такої відповідальної ролі, але все одно вислуховувати таке було образливо. Хлопцеві стало прикро.
«Ну й нехай. Нехай собі роблять що хочуть, нехай шукають когось кращого… Якби не Котька, я зараз взагалі розвернувся б і пішов собі додому, а вони хай самі про себе дбають. Але Спайка шкода… Поки вони сперечатимуться, він може загинути. До ранку конче треба доправити його в Крим. Цікаво, а як вони збираються знайти шлях на південь? Вони ж зовсім не знають, куди летіти, — он заблукали навіть над містом, а перетнути цілу країну?»
Михась стояв, обіпершись спиною на димар, і крутив у руках чар-вуркóту.
— Не підходить? Тут немає інших Навігаторів, щоб ви могли обрати собі до вподоби! — суворо озвався Домінус Верба. — Ви знаєте, куди треба летіти, щоб потрапити в заповідник? Ви вмієте читати мапу? А от він уміє. Мусите вибирати: або з таким Навігатором, або блукати зовсім наосліп.
Дракони принишкли.
— Та Михась у мільйон разів розумніший за будь-кого з вас! — обурився Хома. — Якби не він, ви й досі б сиділи за ґратами, чекаючи своєї черги, щоб стати валізами й чобітьми!