— Михасю, а ти справді знаєш, куди нам летіти? — спитала Золота Лихоманка.
— Можеш відшукати дорогу до Криму?
— Або хоча б з’ясувати, де той південь? — очі крилатих чудовиськ запитально втупилися в хлопця.
Михась збентежився. Ні, взагалі-то в нього завжди були добрі оцінки з географії, але Крим — це справді далеко.
— Ось тобі мапа, — домовик квапливо тицьнув хлопцеві в руки ще один згорток. Там були ліхтарик і мапа України, яка зазвичай лежала на татовому робочому столі.
Михась розгорнув аркуш. Пляма світла ковзнула по намальованих рівнинах і річках на південь.
— Знаю! Треба рухатися уздовж Дніпра! Вийде невеличкий гак, але Дніпро тече на південь, і якщо триматися річища, то точно не заблукаєш навіть у темряві.
— Ну ось все й з’ясувалося, — підсумував Хай-Тобі-Грець, — хто прокладає курс і має чар — той і Навігатор. Ясно, що нам без Михася ніяк не впоратись.
— Не хвилюйся, ми будемо тобі допомагати, — пообіцяла Лихоманка.
— Вітаю тебе, Скіпко, у нас таки є Навігатор! — радісно вигукнула Скалка.
— Ми таки його отримали! — відгукнулася Скіпка.
І сестри Лимонки міцно потиснули одна одній лапи.
— А я не згоден! — вибухнув Пих, розсипаючи на всі боки хмари іскор від обурення. — Хай покаже дорогу, але вважати його Навігатором — не згоден! Я його не слухатимусь! І він не має права використовувати свій чар до мене, бо я цього не хочу!
— Та ти можеш і взагалі лишатися тут або мандрувати самостійно! Теж мені гаряча цяця! — фиркнув Хома.
Флам і грушевий настовбурчили гребені, дихнули один на одного полум’ям і мало не зчепилися, але їх спинив домовик, сердито крикнувши:
— Ану цитьте! Йдеться про життя Спайка, вашого товариша, а ви поводитесь, мов скажені коти!
— А я все одно його не слухатиму, — просичав Гарбузяний Пих і відвернувся.
Домовик оглянув драконів, що розташувалися навкруги будинку, і занепокоєно спитав:
— А де ж найменший Вербицький? Можу я нарешті його побачити?
Лихоманка спурхнула з дерева і піднесла Котьку до самого димаря, аби Домінус Верба міг переконатися, що з малим усе гаразд.
Драконеня безтурботно спало. Воно було премиле, світло-блакитне, ще й усе мерехтіло й мінилося відображенням зірок і місячного світла, але старий домовик чомусь не зрадів, а навпаки, ще дужче спохмурнів:
— От лихо! Сердешний Костик! Бідолашна мати! А все твоя легковажність, Михасю! Це завдяки тобі малий скуштував драконячого насіння. Та що тепер балакати?! Ось, візьміть малому на доріжку, — старий простяг Лихоманці клунок з бананами.
Потім домовик оглянув Спайка, похитав сивою волохатою головою й рішуче наказав:
— Летіть мерщій у заповідник, бо морок довго не протягне. Та не забудьте там спитати, як повернути найменшому з Вербицьких людську подобу.
І справді, треба було поспішати, бо на білій пов’язці непритомного Спайка невпинно збільшувалися плями, схожі на лиховісні пурпурові квіти.
— Лишилося тільки одне запитання: як ти тепер літатимеш без крил? — стурбовано поцікавився Хома, скоса поглядаючи на Михася.
— Ну, з цього приводу перейматися не варто, — знову втрутився Домінус Верба. — Полетиш на котромусь із цих крилатих велетнів. Хто хоче допомогти Навігаторові?
— Я!
— Ні, я!
— Я краще літаю!
— Я краще!
— А зате в мене на спині зручніше сидіти!
— Михасю, йди-но до мене!
— До мене! — навперебій загукали дракони.
Михась обрав Хай-Тобі-Греця, бо так було легше спостерігати за станом Спайка. Хлопець доволі затишно влаштувався на шиї велетня, поміж двома шпичаками гребеня, неначе в сідлі.
— То як — летимо?
— Ой, сміхота — і оце Навігатор?! — дошкульно зареготав Гарбузяний Пих.
— Тут є частка правди, Михасю, — зауважив Домінус Верба. — Ти не просто на прогулянку вирушаєш. Ти тепер командир загону, а отже, мусиш чіткіше подавати команди. Ану, спробуй ще раз.
Михась прокашлявся, набрав повні груди повітря:
— Дракони, вперед! — гукнув Навігатор і підніс до вуст чарівну вуркóту.
Гримнув знаменитий драконячий похідний марш «Вгору, крилаті!» — і цього разу вуркóта лунала так, ніби грав цілий оркестр.
Під звуки урочистої музики швидкість драконів у польоті одразу вирівнялася. Увесь загін, синхронно змахуючи крильми, плавно зринув над Києвом, наче ескадрилья[20] під час військового параду, і полинув до Дніпра.
Крихітний старий домовик ще довго сидів на димарі, споглядаючи, як у темному небі серед зірок тане вервечка кольорових плям, і хитав волохатою головою, і супив брови, і смикав себе за вуса, і сердито мурмотів:
— Навігатор… теж мені… Навігатор — ще молоко на губах не…
Частина II
Сягнути місяця
26. Гарбузяний Пих та оптичні ілюзії
Тут, угорі, було холодніше, ніж у місті. Ліворуч у райдужному колі линув ясно-білий місяць, колючі холодні зорі густо обсипали небо, Чумацький Шлях примарним мостом вигнувся над головою, а глибоко внизу чорним атласом вилискував Дніпро. Цього року ще не було великих морозів і ріка ще не замерзла. Білі засніжені береги виразно окреслювали оксамитово-темну воду з металевим вилиском місячної доріжки.
Раніше Михася, може, й лякала б ця запаморочлива безодня внизу, але під час свого короткого перебування драконом він позбувся страху перед висотою, тому тепер почувався цілком добре.
Хлопцеві було затишно на спині в Хай-Тобі-Греця. В обличчя дув крижаний вітер, зате спина велетенського дракона була тепла, майже гаряча.
Зазвичай рептилій називають холоднокровними, але вогнедихі дракони не просто теплокровні, а навіть гарячокровні. Тому їм не страшний ніякий мороз. Мандрувати взимку на такому драконі — все одно, що на теплій печі. З велетенської пащеки Хай-Тобі-Греця раз у раз вихоплювалися клуби пари, поряд пихкотіли інші крилаті ящури, але найкрасивіше виходило в Гарбузяного Пиха, бо він разом з парою видихав ще й цілі хмари сяючих іскор. Проте червоний флам тримався осторонь, усім виглядом даючи зрозуміти свою цілковиту незалежність.
У химерному світлі повного місяця й оцих Пихових феєрверків Михась знову розгорнув мапу, присвітив ліхтариком. Ага! — ось щойно вони проминули останній київський міст.
Праворуч жорстким хутром настовбурчилися ліси Кончі-Заспи. Дніпро раптом змінився і більше не нагадував гладеньку стрічку, бо тут примхливі води утворили таку неймовірну кількість проток, затонів, заплав і рукавів, що річка згори почала нагадувати чорне мереживо.
— Ох, яка я щаслива, що не перетворилася на кілька сумок та чобітків і можу усе це бачити! — захоплено промовила Лихоманка, міцніше притискаючи до себе сплячого Котьку й милуючись пейзажем.
— Світ, виявляється, таки величезний!
— Він — гігантський!
— Просто неоглядний!
— А скільки тут усього цікавенного!
— Неймовірного!
— Незбагненного! — навперебій зацокотіли Лимонки.
— Михасю, а як називається оте, що блискотить у нас над головою? — спитав Хай-Тобі-Грець, підіймаючи вгору величезну рогату голову.
Хлопець не встиг відповісти, як втрутився Хома:
— Ха! Та невже ти не знаєш? Ну як таке можна не знати? Це — зорі! Зірки! Вони завжди прикрашають небо вночі!
— Гарні… Горять… Блимають…
— А вони з чого, з вогню? — раптом зацікавився Пих.
— Вони… світять і… яка тобі різниця? — знітився грушевий дракон.
— Ну ти й знавець! — ущипливо всміхнулася Лихоманка.
— Ти маєш рацію, Пих, вони справді з вогню. Це такі собі величезні вогняні сонця. Вони в мільйони разів більші за нашу Землю. Просто зірки неймовірно далеко, на іншому кінці Галактики, тому й здаються такими маленькими сяючими цяточками. Там, у Всесвіті, є безліч світів, таких, як наш, — спробував пояснити Михась, згадуючи татові оповіді.