Усі дракони закинули голови вгору, споглядаючи зоряне безмежжя.
— І десь там, мабуть, є й інші дракони? — замислено промовила Лихоманка.
Михась не був певний, але щоб не розчаровувати її, погодився:
— Всесвіт такий нескінченний, що, мабуть, десь є.
— Але оцей гігантський ліхтар зовсім не так далеко, кілометрів з п’ять, не більше, — Пих показав у бік Місяця. — Зараз я його принесу й мандрувати буде веселіше! — Червоний дракон зірвався з місця і, перш ніж його встигли зупинити, помчав до ясного кола.
— Стій! Стій! — гукнув Михась. — Це не ліхтар! Зачекай!
Але флам його не слухав і щосили гнав до Місяця, лишаючи за собою хвіст з червоних іскор та диму, наче навіжена комета.
— Спиніть його! Місяць дуже далеко! Далі, ніж він може уявити! І там немає повітря! Він задихнеться! — злякано гукнув хлопець. Мабуть, треба було використати чарівну вуркóту, але Михасеві не хотілося застосовувати чар після того, як Пих відмовився визнавати його Навігатором.
Хома із сестрами Лимонками чимдуж кинулися навздогін. Переконати Гарбузяного Пиха виявилося зовсім не просто, і їхня суперечка мало не перетворилася на бійку. Михась, Хай-Тобі-Грець і Лихоманка споглядали за ними на тлі місячного диску.
Нарешті дракони повернулися, з усіх боків оточуючи Пиха, щоб не втік.
— Він не хоче вірити, що Місяць дуже-дуже далеко!
— Він хоче вхопити Місяць у лапи! — верещали Лимонки.
— І як ти гадаєш, нетямо, якого він розміру?! — дратувався Хома.
— Та це ж і так видно — не більший за футбольний м’яч! — не здавався Гарбузяний Пих, потужно вибухаючи іскрами від обурення.
Навігатор драконів тяжко зітхнув. Він, звісно, з самого початку розумів, що з цими незвичайними істотами буде непросто. Адже вони тільки на перший погляд великі й небезпечні чудовиська, а насправді це лише драконячі діти, які вперше опинилися в широкому світі.
«Може, я й справді не дуже підходжу на роль Навігатора, але все одно знаю більше, ніж будь-хто з них. Проте мушу навчитися краще їх розуміти, бо інакше біди не оминути».
— Послухай, Пих! Місяць — це не ліхтар, це — інший світ, такий самий, як наша Земля, тільки трохи менший. Однак там немає ані повітря, ані води — отже, немає й життя. Тому якби ти, припустімо, навіть долетів до Місяця, то опинився б серед мертвих гір, вкритих космічним пилом.
— А чому ж я тоді явно бачу, що він зовсім поряд?! — роздратовано спитав червоний дракон.
— Здається, це називається «оптична ілюзія», ну, коли на око щось видається не таким, як є насправді. Ні, чесно, Місяць — супутник Землі, і він дуже-дуже далеко.
— І ніхто ніколи так на ньому й не побував?
— Чому ж не побував? Люди колись туди літали на космічному кораблі. Вони його дослідили і повернулися на Землю, переконавшись, що життя там неможливе.
Гарбузяний Пих довго дивився на сяюче коло.
— А мені щось не віриться. Мабуть, ти сам нічого не знаєш, от і вигадуєш всілякі нісенітниці про інші світи.
— А я пригадую, що колись бабуся розповідала, ніби Місяць — це батьківщина драконів, — зненацька промовила Лихоманка.
На відміну від Хай-Тобі-Греця, Пиха та Лимонок, які народилися в майстерні Амура Ґаланта, Лихоманку ще зовсім малою разом з бабусею зловили браконьєри в Скелястих горах і контрабандою доправили до Києва. Поки стара дракониця була жива, вона розповідала своїй онуці та іншим бранцям безжального галантерейника драконячі казки й легенди. Тож саме завдяки Лихоманчиній бабусі малі ув’язнені драконята й змогли довідатись про життя своїх вільних предків, дізналися про драконські закони і вивчили рідну драконячу мову.
— Так, я теж чув ті розповіді, — кивнув рогатою головою Хай-Тобі-Грець.
Цей зелений велетень, мабуть, ліпше за всіх засвоїв уроки Лихоманчиної бабусі. За віком він був трохи старший за інших бранців Амура Ґаланта.
— Лихоманчина бабуся казала, що там, на зворотному боці Місяця, є дивовижна країна, де мешкають усі чарівні істоти з планети Земля. Колись вони мусили туди перебратися, щоб не заважати розвитку людства. Там мешкають дракони й чарівники, а також чимало різних дивовижних створінь, про яких тут тепер згадують лише в казках.
— Та я сам власними очима дивився в телескоп на Місяць, — заперечив Михась. — Там нічого немає, окрім мертвого каміння!
— А люди й не мають нічого помічати, бо чарівники навмисно створюють для них, як ти Михасю кажеш, «оптичну ілюзію». Лише завдяки їхнім чарам Місяць здається порожнім і неживим. Чародії зумисне ховаються, щоб люди не ніяковіли від усвідомлення, що вони постійно перебувають під наглядом. Але мешканці Місяця пильно споглядають за всім, що відбувається на Землі і, при потребі, якщо, не дай Боже, скоїться якесь величезне лихо, маги й дракони одразу прийдуть на допомогу людству.
Михась слухав і поблажливо усміхався. Він розумів, що це лише казки. Колись вони з татом відвідали планетарій і там крізь окуляр телескопа хлопець мав змогу побачити мертву пустелю Місяця. Проте він утримався від подальших спростувань тих нісенітниць — хай собі помріють про чарівну батьківщину драконів.
— А яка вона, та країна магів і драконів? — схвильовано запитав Пих, не відриваючи очей від Місяця.
Флам потрапив у драконарій Амура Ґаланта останнім, коли старої дракониці вже не було, і не мав змоги чути розповіді про батьківщину драконів.
Але Золота Лихоманка пам’ятала.
— Ой, вона неймовірна! Така дивовижна! Така химерна! — захоплено проголосила дракониця. — Уяви собі: там живуть не лише чарівники й дракони, там ще є крилаті леви і єдинороги, кентаври та гарпії, русалки, мавки і безліч інших чудернацьких істот. Чарівники постійно хизуються своєю майстерністю один перед одним, і через те Місячний світ сповнений нескінченними дивами. Ті чародії страшенно примхливі, і через те в КРАЇНІ-ПО-ТОЙ-БІК-МІСЯЦЯ усе безперестанку змінюється. Навіть будинки там мають здатність перепурхувати з місця на місце, навіть дерева блукають, тому постійних краєвидів немає. Кожний ранок чародії починають зі створення нового пейзажу, але до вечора він обов’язково перетворюється на інший. У них все залежить від настрою: сьогодні на цьому місці гора, завтра — озеро, а післязавтра — ліс. Принаймні так нам оповідала моя бабуся. А де тут казка, де правда — цього я вже не знаю.
— Колись я зберуся й таки гайну на Місяць, — сказав Пих. — Хочу на власні очі побачити Батьківщину Драконів!
— Гляньте! Гляньте! — загукали сестри Лимонки. — Он там, під нами внизу, ще одна Батьківщина Драконів!
Вони пролітали над широкою заплавою Дніпра, і в його спокійних агатових водах відбилося світле коло.
— А й справді ще один Місяць! Ну, якщо він внизу, а не десь у Всесвіті, то це вже точно ліхтар! — упевнено вигукнув Гарбузяний Пих і круто спікірував униз.
Гуп-хлюп! Чорний атлас ріки сколихнувся і розбігся широкими колами. За мить вода збурилася, закипіла, і з неї в клубах пари виринула голова Пиха. Дракон кашляв, відпльовувався, бив хвостом, крильми і лапами по воді. Нерозважливий флам не міг самотужки зринути в повітря, бо в холодній воді швидко втрачав сили. Яскравий колір його шкіри тьмянів на очах.
— Рятуйте, мерщій, бо він потоне! — злякався Михась.
— От бовдур! Спочатку робить, а потім думає! — обурився Хома. — Дівчата, ану хапайте цього дурка за передні лапи, а я беру на себе його хвіст!
Скіпка зі Скалкою стрімко знизилися і вхопили паливоду за лапи, а Хомі після короткої боротьби таки пощастило впіймати хвоста. Драконам довелося добряче побовтатись у крижаній воді, доки вони нарешті підняли Гарбузяного Пиха в повітря.
Усе навкруг одразу затяглося туманом — така потужна пара валила від невдатного потопельника.
— Мабуть, нам варто десь приземлитися, щоб він трохи очуняв? — запропонував Михась.
— Не треба, — присоромлено пробурмотів червоний дракон, продовжуючи парувати і кашляти. — Пустіть мене, я вже й сам можу летіти.