У джипі відчинилися одночасно усі четверо дверцят. Звідти, хитаючись на всі боки, мов п’яні, вибралися бандити і чимдуж рвонули до уазика.
Гаплик впав на коліна перед дверцятами, з яких визирав інспектор, і простяг запломбованого кейса. Обличчя злочинного авторитета було рясно залите слізьми.
— Підтверджую! Я! Це я пограбував банк! Ось мільйон! Це незаперечний доказ! Швидше заарештуйте мене — і в камеру! Щоб стіни товсті! Бажано під землею! Довічно! — ридав грізний ватажок банди.
Його поплічники теж благально простягали руки — інспекторові лишалося тільки дістати кайданки.
Лихоманка щиро засмутилася, побачивши людей, що висипали з «жучка».
«Ох, здається, це знову якийсь людський транспорт, — здогадалася вона. — Не варто було його чіпати, бо тепер влетить мені від Михася».
Інспектор наважився вийти з машини. Про всяк випадок він зняв із запобіжника свій пістолет і тримав пальця на спусковому гачку. З одного боку, його лякало, що чудовисько втупилося в патрульний автомобіль, а з іншого — воно не робило ніяких спроб нападу, просто дивилося і все.
Зібравшись з духом, міліціонер уважно роздивився жахливу істоту. І раптом на свій подив збагнув, що це чудовисько пречудове: довга тендітна шия, витончені пальчики на передніх лапах, елегантно закручений хвіст, візерунчаста золота луска, а головне — очі: сині, ясні, розумні, без найменшого натяку на лють.
Недарма інспектор стільки років працював у слідчих органах — якимось чином він здогадався, що перед ним істота жіночої статі, а отже, зняв шапку й чемно вимовив:
— Дякую, пані! Ви мені дуже допомогли.
Звісно, на відповідь він не чекав, але вродливе чудовисько кокетливо схилило голову і промовило:
— «Панно» — я ще не заміжня. Розумієте, я не одразу здогадалася, що це транспорт.
І знову вони мовчки дивилися одне на одного.
Зненацька звідкілясь, дуже здалеку, долинув дитячий голос:
— Агов, Лихома-а-анко! Де ти є?! — і залунала дивна нявчально-мурчальна мелодія.
«До мене, до мене, до мене! — співала музика. — До мене, до мене…»
Панна-чудовисько стрепенулася.
— Пробачте, але я дуже поспішаю. Прощавайте.
— Прощавайте, — луною машинально озвався інспектор.
Сяйнули золоті крила. Волосся інспектора розвіяв порив гарячого золотого вітру. У всі боки розбіглися осяйні відблиски. Золота стріла стрімко зринула в зеніт.
Невдовзі Лихоманка перетворилася на ледь помітну сяючу цятку над обрієм і стало неможливо відрізнити її від інших зірок.
Треба було негайно доправити злочинців до відділення і повернути в банк врятований мільйон, але інспектор зволікав. Стояв, дивився на зимові мерехтливі зорі, машинально стискаючи не потрібну вже зброю, і думав: «Цікаво, вона хоч зрозуміла, що затримала небезпечних злочинців? От би нам таких бодай двійко на відділок…»
31. Про лютих драконів та беззахисне людство
— Де ти була, Лихоманко? З тобою все гаразд? Бо я тут посивію з вами! — Михась картав драконку так, як зазвичай докоряла йому мама.
— У За-по-р-ріж-ж-ж-і! — драконка змахнула хвостом і щасливо посміхнулася.
— Ти там чогось або когось торкалася? — підозріло спитав хлопець.
— Ну… трошки.
— От лихо! Кажи тільки чесно — люди постраждали?
— Та наче ні.
— Вони тобі щось казали? — Михась намагався уявити розміри лиха, що його могла накоїти в місті Лихоманка.
— Не вони — він. Він сказав: «Дякую, ви мені дуже допомогли!».
Навігатор полегшено зітхнув. Здається, великого цунамі у Запоріжжі не сталося. Однак з драконами треба було негайно серйозно поговорити, і він нарешті зважився на цю не надто приємну розмову.
Хлопець піднявся і став на увесь свій зріст на шиї Хай-Тобі-Греця, тримаючись за шпичак його гребеня. Коротко заграв на вуркóті: «Всі до мене!».
На нього з різних боків втупилося шість пар різнобарвних очей.
— Слухайте всі уважно: ми мусимо оминати великі міста! І дуже вас прошу: не торкайтеся нічого, що хоч якось пов’язано з людьми! Будь ласка, запам’ятайте: ви не повинні потрапляти на очі людям!
— Чому?!
— А нащо нам ховатися?
— Але ж Спайк і Хома жили собі серед людей — і нічого!
— Вони ніколи не з’являлися на людські очі у своєму справжньому вигляді! Хомо, я правду кажу? Чого ти мовчиш?! — запитав Михась.
— Так, це правда — я завжди вдавав собаку, і Спайк також, — визнав Хома.
— Зрозумійте, люди бояться драконів! — з прикрістю вигукнув хлопчик, втрачаючи терпіння.
— Вони нас бояться?!
— А чому?
— За що?!
— Що ми їм зробили поганого?!
— Ми жодного разу не порушили перший закон драконів: «Не їж людину!» — обурено загукали крилаті ящури.
— А я взагалі живлюся самими фруктами! — докинув Хома.
— На жаль, у нас, людей, надто багато казок, де дракони — безжальні хижі чудовиська, які нищать усе на своєму шляху і залюбки харчуються нами, — пояснив Навігатор.
Зграя вражено замовкла. Надалі чутно було тільки шерхіт крил. Юні дракони важко перетравлювали новину, що в цьому світі їх мають за оскаженілих людожерів. Тривалий час вони мовчки линули над Каховським морем.
— Це нестерпно! Так не має бути! — раптом зойкнула Скіпка.
— Несправедливо! — підтримала сестру Скалка.
— До речі, моя бабуся часом розповідала нам драконячі казки про безжальних і хижих людей, які зі зброєю в руках вдиралися в наші домівки, щоб поцупити наші скарби! — ображено видихнула Лихоманка.
— Ой, та ти поглянь на мене й на себе! — спалахнув хлопець. — У вас он які зуби і пазурі! Ударом хвоста кожен з вас легко звалить коня, а ти питаєш, чому людство боїться драконів?!
— Тоді поясни мені, хто це майже зовсім винищив на землі увесь драконячий рід? Чи не слабеньке бідненьке людство?!
— У нас є багато законів, які забороняють полювання на людину, а у вас? — підтримав її Хай-Тобі- Грець.
— І в нас є закони, але…
— Ось ти, Михасю, кажеш, мовляв, у вас, у людей, немає пазурів і зубів, але ж ви вигадали залізні пазурі і безліч всілякої вогнепальної зброї, яку використовуєте зовсім не для захисту! — зненацька промовив Хома.
Грушевий дракон дуже полюбляв дивитися по телевізору бойовики з вибухами та стріляниною, але хто б міг подумати, що він зробить з побаченого такі невтішні висновки?
Навігатору було трохи прикро, що його вихованець уперше взяв сторону своїх одноплемінників, а не підтримав його, свого брата.
— Людина — найстрашніший хижак! — гукнула Скіпка.
— Найпідступніший! — підтвердила Скалка.
— Я чула, що, окрім драконів, на Землі є ще й інші хижаки з пазурами та зубами, і що з того? Вони теж майже зникли[36]! І хто в цьому винен? — допитувалася Лихоманка. — Знаєш, Михасю, ти наш Навігатор і ти хороша людина, але я думаю, що це радше виняток. Я раніше взагалі не вірила, що бувають такі люди, як ти. Люди, які траплялися нам раніше, були абсолютними мерзотниками, схибленими на наживі! Згадай хоча б Амура Ґаланта! А дракони — шляхетні й гідні поваги істоти.
Михась вражено дивився на обурену зграю і в нього палали вуха, адже в цьому була велика частка правди.
— Але повірте мені, — майже благально звернувся хлопець до розгніваних чудовиськ, — у світі є багато гідних, добрих, розумних людей, які й мухи не образять.
Вибух глузливого реготу урвав його виправдання. Вони не вірили!
— Озирнися, — прогуркотів Хай-Тобі-Грець, — отам у мене на спині взірець людської великодушності.
Михась мимовільно поглянув на попелясто-сіру морду з міцно заплющеними очима. Пурпурових плям на пов’язці значно побільшало. Заперечити було годі — Спайк гинув від людської руки. Хлопчик знітився і вмовк. Загальний настрій зовсім зіпсувався. Усі якось одразу відчули і холод зимової ночі, і голод, і втому.
— Я більше не можу! В мене крила просто відвалюються! — поскаржилася Скіпка.
36
…Вони також майже зникли… —