— Радий бачити вас тут, у бібліотеці. Певний, що ви знайдете тут чимало цікавого для себе. Це — мої компаньйони, — сказав він, поклавши руку на якісь із книжок. — Вони були для мене добрими друзями кілька років тому, коли я зібрався відвідати Лондон, вони мене багато-багато годин розраджували. Завдяки ним я познайомився з вашою великою Англією, а знати — це значить любити. Я уявляю, як ходитиму в натовпі вулицями вашого прегарного Лондона, занурюся у вир людських пристрастей і суєти, житиму цим життям, з його змінами, смертю, і всім, що робить його таким, як воно є. Але, на жаль, я знаю вашу мову тільки з книжок. Проте завдяки вам, мій друже, я сподіваюсь, що знатиму її так, що зможу нею розмовляти.
— Але, графе, — сказав я, — ви знаєте мову і розмовляєте англійською досконало!
Граф, витончено уклонившись, сказав:
— Дякую вам, мій друже, але ви мене аж надто хвалите. Я досі не впевнений у своїх знаннях, у яких багато прогалин. Щиро кажучи, я знаю граматику і маю деякий словниковий запас, але поки що не відаю, як усе це використовувати.
— Насправді, графе, ви розмовляєте чудово, — заперечив я.
— Не зовсім, — відповів він. — Якби нині я потрапив до вашого Лондона і спробував би розмовляти, будь-хто впізнав би у мені іноземця. Тут я — аристократ. Я — боярин. Усі тутешні мешканці знають мене, бо я — володар. А у чужій землі чужинець — ніхто. Люди не знають його, а не знати означає не дбати про нього. Я задовольнюся тоді, коли, почувши, як я розмовляю, ніхто не зупиниться і не тицьне в мене: «Іноземець!» Я так довго почувався господарем тут, що хочу залишатися господарем і там, принаймні не мати господаря над собою. Ви прибули сюди не тільки як довірена особа мого друга Пітера Гоукінса з Ексетера, аби познайомити мене із суттю справи щодо мого придбання нерухомості в Лондоні. Сподіваюся, ви затримаєтеся тут іще на деякий час, щоб у ході наших розмов я міг навчитися правильної англійської вимови. І дуже прошу вас виправляти мене, коли я припускатимусь помилок, хай і незначних. Прошу вибачення за свою тривалу відсутність сьогодні, але сподіваюся, ви зрозумієте мене і вибачите людині, яка має вирішити дуже багато важливих справ.
Ясна річ, я сказав, що готовий допомогти йому чим зможу, і запитав, чи я можу приходити у бібліотеку, коли захочу. Він відповів:
— Так, звісно, — і додав, — ви можете ходити замком, де вам заманеться, крім тих кімнат, які замкнені. Але вам, звісно ж, і самому не захочеться туди потрапити. На це є свої причини, і якби ви дивилися на світ моїми очима і мали знання, які є в мене, ви, можливо, краще б зрозуміли мої слова.
Я відповів, що впевнений у цьому, і він правив далі:
— Ми — у Трансільванії, а Трансільванія — це не Англія. Наші шляхи — не ваші шляхи, і тут ви, безперечно, зустріли чимало дивних речей. Хоча, судячи з того, що ви розповіли мені про свою подорож сюди, ви в цьому вже і так переконалися на власні очі.
Це стало початком нашої тривалої розмови, було дуже очевидно, що йому кортить поговорити. Підтримуючи розмову, я засипав його запитаннями стосовно того, що трапилося зі мною, або того, що я помітив. Іноді він уникав відповіді, або переводив розмову у незрозумілу для мене площину, але в основному на всі мої запитання він відповідав відверто. Згодом, почуваючись трохи впевненіше, я запитав у нього про ті дивні речі, що сталися минулої ночі, а саме, чому кучер ходив туди, де бачив сині вогники. Тоді він пояснив мені, що місцеві мешканці вірять у те, що раз на рік у певну ніч (саме такою була минула ніч) нечиста сила нібито має безмежну владу, а сині вогники вказують на місця, де зарито скарби.
— Ці скарби були сховані, — правив він, — саме на тих теренах, якими минулої ночі вела вас дорога. Можливо, там і справді є скарб, адже за цю землю кілька століть тому билися і валахи, і сакси, і турки. Вся ця земля залита людською кров’ю, як патріотів-захисників, так і загарбників. Тоді, в давнину, були смутні часи. Коли навала австрійців і угорців прийшла на цю землю, захисники вийшли назустріч їм. То були чоловіки, і жінки, і старі, ба навіть діти. Вони чекали на загарбників серед скель уздовж перевалу, бо в цьому місці вони могли завдати нищівного удару по значно більших ворожих силах. Загарбнику, крім перемоги в битві, мало що дісталося, бо земля сховала у своїх глибинах переважно все.
— Але ж чому, — запитав я, — всього цього так ніхто і не знайшов, якщо відомо про точне місце, чи люди просто не хочуть брати на себе клопіт і шукати?
Граф посміхнувся, і при цьому проступили його ясна, і я побачив довгі гострі ікла: це здалося мені щонайменше дивним. Він мовив: