— Тому що селяни в душі боягузи і дурні! Ті вогники з’являються тільки однієї ночі на рік, а кожна людина в цих краях намагається по спромозі залишитися в себе вдома, тремтячи від жаху за зачиненими дверима. І, любий сер, навіть якщо хтось і наважиться на це, він, однак, не знатиме, що діяти. Навіть той селянин, про якого ви мені розказували, нібито він помічав місця, де був вогник, не знатиме, де шукати при денному світлі власні помітки. Навіть ви, присягаюся, не зможете віднайти ці місця знову!
— Тут ви маєте слушність, — сказав я. — Я знаю не більше за мертвих, де шукати скарби.
Потім ми перейшли на іншу тему.
— Розкажіть мені, — попросив граф, — про Лондон і про той будинок, який ви придбали для мене.
Вибачившись за недбалість, я пішов у свою кімнату по документи, які досі лежали в моїй валізі. Поки я розкладав їх по порядку, то чув дзвін порцеляни і срібного посуду в сусідній кімнаті. Потім, поминаючи цю кімнату, я помітив, що стіл уже прибрано і лампи запалено, хоча до цього в кімнаті панувала темрява. Лампи також горіли і в кабінеті, чи бібліотеці. Я знайшов графа, коли той лежав на софі й читав англійський довідник Бредшо про все на світі. Він прибрав зі столу книжки і папери, і ми заглибилися у вивчення документів. Його цікавило геть усе; він поставив мені мільйон запитань щодо розташування маєтку і його околиць. Вочевидь, він іще раніше ретельно вивчив усе, що стосувалося цього маєтку, бо знав про нього дуже багато, набагато більше за мене. Коли я зауважив це, він відповів:
— Це справді так, але, мій друже, хіба це не є необхідним? Коли я приїду туди, я буду там сам, пардон, і я буду поводитися за звичаями своєї країни, а мого друга, Джонатана Гаркера, не буде поруч, щоб виправляти мене і допомагати. Він буде у Ексетері, за багато миль від мене, можливо він у цей час працюватиме з юридичними документами разом з іншим моїм другом, Пітером Гоукінсом. Ось так!
І ми знову заглибилися в обговорення справ щодо купівлі нерухомості у Перфліті. Я виклав йому суть справи, він підписав необхідні папери і під мою диктовку написав листа містеру Гоукінсу. Потому він почав мене розпитувати, як то мені пощастило надибати таку затишну місцинку. Я зачитав йому свої нотатки, які зробив у той час. Ось що я тоді написав:
«У Перфліті, ідучи окружною дорогою, я натрапив на таке місце, яке, як на мене, відповідало вимогам замовника. Цей занедбаний будинок нині продавався. Він був оточений високим муром з масивних брил старовинної архітектури, яка не знала ремонту вже багато-багато років. Старі важкі дубові ворота були окуті залізом, з’їденим іржею.
Цей маєток називається Карфакс, достоту від спотвореної старої назви Quatre Face, бо будинок має чотири стіни і розташований у просторі згідно з орієнтацією сторін світу за компасом. Все це розміщується на двадцятьох акрах землі, оточених вищезазначеним кам’яним муром. Тут чимало дерев, які роблять це місце непривітним на вигляд. А ще тут є глибокий темний ставок, точніше маленьке озерце, яке вочевидь наповнюють якісь джерела, бо вода в ньому чиста, і до того ж із нього бере свій початок досить великий струмок. Будинок — дуже великий, побудований ще за часів середньовіччя. Стіни — товсті. Вікна розташовані високо й оздоблені залізними ґратами. Він схожий на в’язницю. Поблизу нього розташована старовинна каплиця чи церква. Всередину я не заходив, бо не мав ключів од вхідних дверей. Але я зробив своїм „Кодаком“ кілька знімків будинку з різних боків. Частина будинку була добудована, але в якийсь дивний спосіб, отож я можу хіба що здогадуватися, яку величезну площу він має. Либонь, він вельми просторий. Поблизу є декілька будинків, один із яких є дуже великий, і нещодавно його перетворили на приватну лікарню для душевнохворих. Однак його навіть не видно з особняка».
Коли я закінчив читати, граф сказав:
— Я радий, що він великий і старовинний. Сам я — нащадок давнього роду, і життя у новій домівці просто вб’є мене. Будинок не може відразу ж ожити; та зрештою, як мало потрібно днів, щоб скласти століття! Я також радий, що там є старовинна каплиця. Ми, трансільванські аристократи, не допускаємо навіть думки про те, що наші кістки лежатимуть серед кісток простих смертних. Я не шукаю ані веселощів, ані радощів, я не прагну насолоджуватися сонячними світлом та іскристою водою, як того прагне молодь. Я вже немолодий, і моє серце, змучене роками смутку, не надається до втіхи. До того ж стіни мого замку зруйновані. Тут рясно падають тіні, й вітер несе прохолоду крізь зруйновані зовнішні стіни і вікна. Я люблю напівморок і тінь і волів би, по змозі, залишатися наодинці зі своїми думками.