18 травня
Я зійшов униз глянути на ту кімнату при денному світлі, бо мав з’ясувати правду. Коли я дістався дверей угорі сходів, то побачив, що вони зачинені. Їх захряснули з такою силою, аж одвірок дав тріщину. Я помітив, що язичок замка не був у ґарах, двері були підперті зсередини. Боюся, що це таки був не сон, і всі мої подальші дії мають випливати з цієї здогадки.
19 травня
Я, понад усякий сумнів, зрозумів дещо важливе. Минулої ночі граф попросив мене тоном, який не допускає заперечень, написати три листи. В одному я мав повідомити, що майже впорався зі своєю роботою, тож за кілька днів я поїду додому, в другому мав повідомити, що, написавши листа, вирушив у дорогу вранці наступного дня, і в третьому — що я вже залишив замок і прибув до Бистриці. Мені дуже хотілося заперечити, проте я відчував, що у моєму становищі відкрите протистояння графові було би безумством, бо я був цілком у його руках. Відмова могла би викликати в нього підозру або й розлютити. Він розуміє, що я і так забагато знаю, тож не повинен залишатися живим, адже становитиму небезпеку для нього. Мій єдиний шанс — це очікування сприятливого моменту. Повинно статися щось, що дасть мені шанс утекти. Я побачив у його очах дещо, що нагадало мені ту лють, з якою він віджбурнув білявку. Граф заходився пояснювати мені, що місцева пошта ходить рідко і загалом дуже ненадійна, а тому надійніше написати листи до друзів заздалегідь. Він уперто запевняв мене, що коли мені доведеться лишитися в його замку, то він завжди зможе затримати останнього листа, який лежатиме у Бистриці стільки, скільки знадобиться. Мої заперечення могли би викликати підозру. До того ж граф зиркнув на мене так, що я ладен був провалитися, тому я просто запитав у нього, яке число зазначати на тому чи тому листі.
Він на хвильку замислився, підраховуючи, а потім сказав:
— Перший — від 12 червня, другий — від 19 червня, третій — від 29 червня.
Отже, я щойно дізнався, скільки мені залишилося жити! Господи, допоможи!
28 травня
У мене з’явився шанс утекти, або принаймні можливість відправити звістку додому. До замку прибули цигани і стали табором у внутрішньому дворі. У мене в книжці є деякі відомості про циган. Цигани, що мешкають у цій частині світу, мають свої особливості, хоча й належать до звичайного циганського племені, розкиданого по всіх усюдах. В Угорщині і Трансільванії їх тисячі, і майже всі поза законом. Як правило, вони самі пристають до якогось шляхтича або боярина і називають себе за його ім’ям. Вони безстрашні, ні в що не вірять, окрім забобонів, і розмовляють лише своєю говіркою, однією з різновидів романських мов.
Я напишу додому кілька листів і спробую передати їм, щоб відправили. Я вже був привітався до них через вікно. Коли я звернувся до них, вони скинули свої капелюхи і низько вдарили чолом. Вони подавали багато знаків, які я, однак, міг зрозуміти не більше, ніж їхню мову.
Я написав листи. Міні я написав стенограмою, а містера Гоукінса просто попросив зв’язатися з нею. Їй я пояснив ситуацію, в якій опинився, але не наводячи жахливих подробиць, щодо яких мав лише підозру. Якби я відкрив їй своє серце, це шокувало б її і налякало до смерті. Коли ж листи не дійдуть до адресата, граф, однак, не знатиме моєї таємниці або міру моєї обізнаності…
Я передав свої листи. Викинув їх через хвіртку разом із золотою монетою і знаками показав, що хочу їх відправити. Чоловік, який зловив їх, притиснув листи до серця і вклонився, а потім сховав їх під картузом. Отже, я зробив все, що зміг. Потому я непомітно подався до бібліотеки, щоб почитати. Що граф не прийшов, то я заходився тут-таки писати…
Увійшов граф. Він присів біля мене і, розгортаючи мої листи, заговорив своїм найлюб’язнішим тоном:
— Ось що дали мені цигани, хоч я і не знаю, як ці листи до них потрапили. Але ж я, звісно, дуже обережний. Погляньмо! — сказав він придивляючись. — Один із них від вас до мого друга Пітера Гоукінса, а другий, — тут він, відкривши конверт, побачив дивні значки, і його обличчя спохмурніло, а в очах запалала злість. — А другий лист — це якась підлість, зловживання дружбою і гостинністю. Він не підписаний. Гаразд! Отже, це не матиме значення для нас.
Він спокійно підніс листа і конверт до полум’я лампи і тримав над ним, доки вони цілком не згоріли.
За хвилю граф правив далі:
— Листа Гоукінсу, звісно, ж я відправлю. Ваші листи священні для мене. Пардон, мій друже, що я через незнання зламав печатку. Чи не могли би ви запечатати його знову?