Відчувши ледь помітну зміну в повітрі, я зрозумів, що вже настав ранок. А потім і півень підтвердив це своїм криком. Я відчув, що я ще живий. З радісним серцем я побіг вниз по сходах, через залу до вхідних дверей. Я бачив, що двері не замкнені, тому спроба втечі обіцяла успіх. Ледь стримуючи тремтіння в руках, я зняв ланцюги і відсунув величезні засуви.
Але двері не зрушили з місця. Я був у розпачі. Я тягнув і тягнув двері, смикав їх, аж розхитав дверний косяк, і тут побачив язичок замка. Граф замкнув двері на замок потому, як я залишив його.
І тут мене охопило дике бажання кров із носа отримати ключ, тому я знову вирішив спуститися по стіні у кімнату графа. Не виключено, що він може мене вбити, але краще померти зараз, ніж дістатися тим диявольським створінням. Не гаючи ані хвилини, я метнувся до східного вікна і заходився дертися вниз по стіні, як перше, у кімнату графа. Як я і сподівався, вона була порожня. Але ключа я не міг ніде знайти, проте залишилася купа золота. Я вийшов через кутові двері, спустився крученими сходами, пройшов через темний прохід до старої каплиці. Цього разу я вже добре знав, де знайду чудовисько.
Величезна скриня була на тому-таки місці біля стіни, але нещільно накрита кришкою із цвяхами, які залишалося лише забити.
Я усвідомлював, що маю обшукати тіло, щоб знайти ключ. Я підняв кришку так, що вона стала ребром на скриню, спираючись на стіну. А потім я побачив таке, від чого всією душею затремтів від жаху. Там лежав граф, але на вигляд був удвічі молодшим. Його біле волосся і вуса потемнішали і прибрали темно-русявого відтінку. Щоки стали повнішими, біла шкіра набула рум’янцю, рот став іще червонішим, а на губах блищали краплі свіжої крові, які стікалися у кутики рота, а звідти текли по підборіддю і шиї. Здавалося, що глибоко посаджені палаючі очі були приставлені до цього розбухлого тіла, бо набрякли навіть повіки і випнулися мішки під очима. В мене склалося враження, що це жахливе створіння просто нажерлося крові. Він лежав, схожий на огидну п’явку, бо стомився, набиваючи шлунок.
Дрож пройняв мене, коли я нахилився, щоб доторкнутися до нього, все моє єство опиралося цьому, але я мав обшукати його. В іншому разі я пропав. Можливо, завтра вночі над моїм тілом бенкетуватиме та жахлива трійця. Я обшукав його повністю, але нічого схожого на ключ не знайшов. Скінчивши пошуки, я глянув на графа. На його гладкому обличчі грала глумлива посмішка, яка зводила мене з глузду. Цієї миті я зрозумів, що тут робив насправді, — я допомагав йому переїхати до Лондона, де він, проживши, напевно, не одне століття і згубивши мільйони людей, зможе задовольняти свій нестримний потяг до крові та створити нове коло напівдемонів, яке постійно розширюватиметься, бо живитиметься беззахисними смертними.
Ця думка сп’янила мене, і я страшенно захотів позбавити світ цього чудовиська. Не маючи під руками смертоносної зброї, я схопив лопату, якою робітники наповнювали скрині, і, широко розмахнувшись нею, хотів був устромити гострим кінцем у ненависне обличчя. Тільки-но я розмахнувся, як його голова обернулася й очі, які палали ненавистю, прошили мене поглядом василіска. Цей погляд паралізував мене, лопата перевернулася в моїх руках, блиснувши над його обличчям, і залишила всього-на-всього глибоку рану на його чолі. Лопата вислизнула мені з рук і впала біля скрині. Я потягнув її назад і боком рискаля зачепив краєчок кришки, і вона впала на своє місце, сховавши від мене цю жахливу істоту. Останнє, що я встиг побачити, це було розпухле закривавлене обличчя, яке люто шкірилося, як і належиться сатанинській істоті.
Я думав і думав, що ж мені робити далі, але мій мозок був наче у вогні, й відчай накрив мене з головою. В очікуванні я почув, як ген-ген цигани весело співають пісень, і то чимраз ближче, котяться важкі колеса і хльоскають прути. Це прийшли цигани і словаки, про яких казав граф. Глянувши востаннє на приміщення і на скриню з мерзенним тілом, я вибіг звідти і дістався кімнати графа, вирішивши прорватися в той момент, коли двері відчиняться. Напруживши слух, я дослухався і почув знизу скрегіт ключа, що повертався у величезному замку, а потім — як відчиняються важкі двері. Напевно, сюди можна потрапити і через якісь інші двері, або в когось іще є ключі.
А потім протупотіла купа ніг, зникаючи в якомусь проході та ще довго відбиваючись луною. Я розвернувся, щоб знову бігти вниз до склепу і шукати там інший вихід, але цієї ж миті двері, які вели до кручених сходів, зачинив сильний подув вітру — такий, що навіть із дверних перемичок піднявся пил. Я підбіг до дверей і спробував їх штовхнути, але побачив, що це безнадійно. Я знову був в’язнем, і заплутувався в тенетах злої долі чимраз сильніше.