Знову і знову все повторювалося, мені стало цікаво, скільки ж це триває, я запалив сірник і в світлі його полум’я глянув на годинник. Була за кілька хвилин північ. Це мене вразило: як-не-як, я гадав, що перебільшую загальні забобони щодо опівночі через власні враження. З хворобливим відчуттям неспокою заходився я чекати, що ж буде далі.
Потім, ген-ген унизу, на фермі, завив якийсь собака, та й ще так протяжно і несамовито, нібито від страху. Це виття підхопив інший пес, а потім іще один, і ще. У темряві ночі мені здавалося, що це дике виття, підхоплене вітром, лунає над усією країною.
Щойно почувши собаче виття, коні почали рватися вперед, раз по раз ставали на диби, проте кучер мовив до них лагідно, і вони заспокоїлися, хоча й далі тремтіли, а їхні боки вкрилися піною, так ніби, раптом перелякавшись, тварини прагнули втекти. Потім, геть-геть далеко у горах, обабіч нас пролунало ще гучніше пронизливе виття; цього разу вили вовки, і це подіяло на коней і на мене однаково. Я вже вирішив вистрибнути з коляски і бігти, коли коні знову стали дибки і кинулися вперед, як навіжені. Візникові доводилося застосовувати всю свою неабияку силу, щоб утримати їх. За кілька хвилин я звик до цього звуку, коні, напевно, також, бо стали спокійніші, й кучер зміг злізти вниз і стати перед ними. Він гладив їх і шепотів щось їм на вухо, як це роблять дресирувальники коней, і це справило надзвичайний ефект — завдяки його ласкам коні знову стали керованими, хоча й далі тремтіли. Візник знову вмостився на своє місце, ослабив повідці, й коні перейшли на алюр. Цього разу, від’їхавши від перевалу, він раптом звернув на вузьку доріжку, яка круто вела праворуч.
Мені здалося, що наша коляска їде крізь тунель, бо ми були оточені деревами, які, здається, утворювали арку просто над дорогою. А потім знову перед нами з обох боків відкрилися похмурі скелі. І хоча ми перебували під їхнім захистом, ми чули, як посилюється вітер, як він стогне і свистить у скелях, ламаючи гілки дерев просто у нас над головами. Ставало дедалі холодніше, і врешті-решт посипав густий лапатий сніг, який незабаром вкрив нас і все навколо білою ковдрою. Різкий вітер досі доносив до нас завивання собак, однак воно тим слабшало, що далі ми від’їжджали. А ось виття вовків посилювалося, ніби вони наближалися до нас звідусіль. Мій страх зростав, і коні, здавалося, поділяли мої почуття. Однак візника це не обходило. Він повертав голову то ліворуч, то праворуч, проте я нічого не міг розгледіти у темряві.
Раптом ліворуч від нас я побачив, як блимає дивний блакитний вогник. Візник угледів його одночасно зі мною. Він одразу ж зупинив коней, зіскочив на землю та зник у темряві. Я не знав, що його робити, тим більше, що вовки вили вже геть близько. Поки я дивувався, візник раптом з’явився знову, не вимовивши ані слова, видерся на передок, і ми рушили далі. Я вирішив, що просто на якусь мить заснув і цей випадок мені наснився, бо далі мені здалося, що він повторюється, і тепер, озираючись назад, я сприймаю все як страшний сон. Одного разу вогник з’явився так близько біля дороги, що навіть у навколишній темряві я міг бачити рухи візника. Він негайно підійшов до того місця, де з’явився вогник, і, зібравши кілька брил, склав із них щось на кшталт перешкоди. Дуже дивним було те, що вогник зовсім не освітлював місця навколо себе. При цьому виник дивний оптичний обман: коли візник зупинився між мною і вогником, він не затулив його собою від мене, бо я все одно бачив його примарне блимання. Це вразило мене, але що це явище тривало лише мить, то я вирішив: це очі зраджують мені у суцільній темряві. Потім якийсь час ми не бачили синіх вогників, і далі торуючи свій шлях крізь пітьму під супровід вовчого виття, яке облягало нас, і здавалося, що сіроманці невідступно йдуть за нами.
Нарешті настав час, коли кучер відійшов далі, ніж досі, й за його відсутності коні почали тремтіти ще більше, форкаючи і б’ючи копитами з переляку. Я не міг зрозуміти причини цього, бо виття вовків припинилося зовсім. Але тільки-но місяць виступив із-поміж чорних хмар, з’явившись над зубчастими вершинами гір, вкритих соснами, в його світлі я побачив вовків, які оточили нас кільцем, із білими зубами, висолопленими червоними язиками, довгими жилавими кінцівками і кудлатим хутром. Вони були у тисячу разів страшніші у моторошній тиші, яку тепер зберігали, ніж коли вили. Щодо мене, то мене паралізувало від жаху. Зрозуміти, що я відчував тієї миті, зможе лише той, хто сам пережив такий жах.