Юра. Ну, гаразд, здогадуватись! Але ж ми всі разом учимося. Невже йому Севки не шкода було? З першого ж класу разом. (До Сергія.) А ти чого мовчав? Ви ж із ним у сусідніх під'їздах живете.
С е р г і й. А я... Дивлюсь — усі мовчать, ну, думаю, так і потрібно.
А л л а. А твоя голова де?
Юра. Та-ак. Цікава виходить історія. От якби я тоді був...
С е р г і й. А що ти! Сидів би глухо. (Ніяково зам’явся.) Якось навіть незручно, коли всі сидять, схоплюватись. Я взагалі на людях гублюсь.
А л л а. От тому й сидять, що такі ж... сором'язливі.
С с р г і й. А то ти не така!
А л л а. 1 я така ж. А от зараз піду й скажу.
Ніна. Що?
Слава. Ждуть тебе!
Н і н а. З квітами.
Сергій. Про Севку ти скажеш? Зараз? Навіщо?
Алла. Навіщо про Севку? Про Засєку.
Ю р а. А що? Правильно.
С л а в а. І що ти скажеш?
Алла. Про його підлість скажу.
Юра. Правильно.
Н і н а. Та ні, хлопці. Він же хотів як краще. Он навіть Серьозі обіцяв..
Слава. Обіцяв!
Ніна. Ну, розгубився, може. Все ж таки Ігор не така людина...
А л л а. Це ти все не можеш повірити, що він не така людина, а мені це давно зрозуміло. Така! Він обіцяв заступитися, коли Інночка йому тільки сказала про збори. Тоді він іще не знав, як усе обернеться.
Ю р а. Правильно!
Сергій. Та взагалі...
А л л а. А побачив, що на Севку по-справжньому покотили, і собі туди ж. Аби не проти Інночки.
Ніна. Ні, Алко, він Інночку сам не любить, принаймні так до неї ставиться..
А л л а. Не любить, а підспівує. А то ще й піонервожата. Чого вона прийшла?
Ю р а. Це її Інночка підбила.
Алла. Коли щось погане скоїться, то вони всі тут як тут, а коли нормально, то їх і не затягнеш.
С л а в а. А потім вони утрьох пішли до директора, і вийшло, що клас підтримує..
Сергій. Просить.
Слава. Клас просить...
Ніна. Але ми про це вже потім дізналися.
Алла. Все потім. Усе потім!
С л а в а. А хто винен?
А л л а. От чому так? Кожен із нас нормальна... (Кидає погляд на Сергія.) От, Господи, причепилось до мене це слово. Ну гаразд, хай буде... Нормальна людина. А разом ми — ні се ні те. Навіть дивно якось. Власне, мені це лише зараз на думку спало,га?
С е р г і й. Та взагалі...
А л л а. Як же нам тепер Севці у вічі дивитись? Він же надіявся на нас.
Слава. Запізніле каяття.
Алла. Краще запізніле. От і зараз — за дверима вирішується доля людини...
Ніна. Прямо тобі й доля.
Алла. Ну, багато що в його житті. Щось значне.
Слава {іронічно). Ой, для Валери ця школа має таке значення.
Алла. Адже ти його не знаєш. Адже ти нічого про нього не знаєш, як і про кожного з нас. Як і ми про тебе.
Слава. Мабуть...
Ю р а. Ану! (Мовби згадавши про свої обов'язки, підходить до дверей і прикладає до них вухо.)
Алл а. Ну от, а тут перед учительською зібралося лише п'ять чоловік. Із тридцяти чотирьох. І то невідомо чому.
Ніна. Вже чому ти тут — відомо всім.
А л л а. А ти?
Ніна. Я? Так просто.
Алла (до Слави). А ти?
С л а в а. А мені додому йти неохота. Нудьга вдома, знаєш. Усі на роботі...
А л л а. А ти, Ссрього?
Сергій розводить руками.
Юра (від дверей). Тихше, ви! «Передати справу». А куди передати — не почув.
А л л а. У міліцію?
С е р г і й. У дитячу кімнату?
Н і н а. До суду?
С л а в а. Та ти що — до суду!
Ю р а. Не знаю. (Знов слухає.)
Слава. 1-і, хлопці. А що я згадав!
Сергій. Ну?
Слава. Адже про Ленку Короткову хто перший розказав?
Алла. Що?
Сергій. Ну?
Ніна (з удаваною байдужістю). Подумаєш. У нас по школі і не такі плітки ходять.
Слава. Ходять то ходять. А просто цікаво, певно, декому дізнатись, я гадаю...
С е р г і й. Та кажи вже. Чого кота за хвіст тягнеш.
Слава. Що Ленка, мовляв, за Ігорком бігає і страждає від кохання без взаємності.
Сергій. Ти, хлопче, це...
Ніна одвертається від Слави — їй неприємно це слухати,
а він обходить її, щоб зазирнути в обличчя.
Слава. Було діло. Не здогадуєтесь хто?
Н і н а. А яка нам різниця.
С л а в а. Бо розповів... Ігорок!
Ніна (здригається). Брешеш!
С л а в а. Та ще й деякі подробиці. Досить цікаві.
Ніна. Ні!
Слава. Так, Ніночко. У мене й свідки є. Ми тоді ще курили у дворі за дошками. Перед хімією. На великій перерві. Я, Шурка Балабан і Ігорок. Ну, а тут ви йдете з Алкою і Ленкою. Шурка каже Засєці: «Щось Нінка на тебе поглядає».
Сергій. Кінчай!
Слава. Народ же хоче знати правду. Будь ласка. А Ігор: «Що з Нінки толку? Я, каже...» (Очікувально дивиться на Ніну.) Ніна (з зусиллям). Перестань. Не треба.
С л а в а. І в поході... (Лякається виразу Ніниного обличчя.) Ти що, Ніно! Це він здуру, га?
Ніна (повільно). Так-так, здуру. (Затуляє обличчя долонями й вибігає.)
Алла. Навіщо ти?
С е р г і й. Ну й дурень!
С л а в а. А я тут при чому? Я ж не набивався. Розказав усе, як було. Ще й не все. Він же...
Алла. Ну, знаєш! Годі уже. Будеш усяку гидоту повторювати.
С л а в а. А я що? Мене запитали...
Алла. Знаєш, на деякі питання можна й не відповідати.
Сергій. От-от.
Алла. Але коли це правда...
Слава. Що ж я, брешу, по-твоєму? (До Юри.) Ну, що там?
Юра. Тихо говорять. С л а в а. А ти попроси, щоб голосніше.
Юра обережно прочиняє двері і в шпарину стежить за тим,
що відбувається в учительській.
А л л а. Ну й язики у вас! Мов у баб.
Сергій (дивиться на двері). Довго, га?
Слава. Та вже Інночка якщо почне...
Юра (обертається). Там же не тільки вона.
А л л а. Ой, хлопчики, там іще ця... Наталія Анатоліївна. Така симпатична. {Схоплюється.) То що ж робити?
Раптом із учительської, ледь не збивши Юру з ніг,
виходить Інна Йосипівна і спиняється,
причиняючи двері. Хвилинна пауза.
Інна Йосипівна. Це щ-що таке? Що ви тут робите? Ви що, не можете собі заняття знайти? Романюк! Чого ти не бачив у вчительській? Неподобство!
Юра. Е-е-е... Та...
Інна Й о с и п і в н а. А ти, Чекаль? На завтра всі уроки приготував?
Слава. М-м-м...
Інна Йосипівна. Мекаєш? Мов біля дошки? (До Алли. ) А ти?
А л л а. А що, не можна?
Інна Йосипівна. А тобі, Сергію, я просто дивуюсь.
Сергій (він дуже зніяковів). Та я, власне...
Інна Йосипівна. Ну то от що. Розвертайтеся, любі мої, на сто вісімдесят градусів і — марш по домівках! Як-небудь без вас розберемося.
Сергій покірливо бере свій портфель, але бачить,
що решта не рухаються з місця; зволікає.
(Навіть весело.) Давайте, давайте!
Алла (нахиляється, щоб узяти портфель, затим різко ставить його на місце). Я не піду.
Дивно якось дивиться на неї Інна Йосипівна.
Не піду я.
Інна Йосипівна обводить усіх пильним поглядом,
спиняє очі на нерішучій Сергієвій постаті,
і враз обличчя її прояснюється.
Інна Йосипівна. Гаразд, побудьте. Молодці. Я от що думаю: ми зараз обговорюємо — ну, ви самі розумієте, випадок обурливий... То от непогано було б, якби хто-небудь із вас виступив. Від класу. Із засудженням цього огидного вчинку, котрий усіх нас приголомшив. Га? (Вдивляється в обличчя учнів, але не бачить на них підтримки.) Хто хоче сказати кілька слів? Сергію, ти? (Сергій збентежено відводить очі.) От і добре. За кілька хвилин я вийду й покличу тебе. Щоб, знаєш, по-комсомольському. Від колективу. Мовляв, не потрібні нам такі.