Інна Йосипівна. Ну, Чекаль!
Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Це із зборів Литвин тікав, коли його Варвара Степанівна помітила.
Слава. Звичайно. Тільки у вікно він же не один ліз. Так... Ну, а більшість усе ж сидять.
Інна Йосипівна. Більш дисципліновані.
Н а т а л і я А н а т о л і ї в н а. Ті, хто не встиг утекти.
Інна Йосипівна. У мене таке враження, Наталіє Анатоліївно, наче ви дістаєте задоволення від того, що тут відбувається.
Наталія Анатоліївна. Я просто вважаю, що мені, як молодому педагогові...
Інна Йосипівна. А ви злопам'ятні. До речі, Чекаль...
Наталія Анатоліївна (ніби по-своєму сприйняла це звертання до Слави). Так, Славо, ти ж не закінчив.
С л а в а. А самі збори проходять так. Інна Йосипівна оголошує: «Надійшла пропозиція відвідати зоопарк».
Інна Йосипівна. Ну, Чекаль!
Слава. Постривай, так? (До всіх.) Це я так кажу, зоопарк. Для прикладу. Звідки надійшла від кого — невідомо. «Я думаю, ми всі цю пропозицію підтримуємо. Хто «за?» І всі піднімають руки. А деякі не піднімають. Але те нікого не цікавить, бо Інна Йосипівна каже: «Одноголосно».
Інна Йосипівна. Яка нісенітниця!
С л а в а. А то ще диспути у нас затіваються. У трьох чи чотирьох заготовлені конспекти, і за цими конспектами вони починають експромтом висловлювати свої думки. Потім Інна Йосипівна питає: «Хто хоче доповнити?» Доповнити ніхто не хоче. «У кого будуть запитання?» Запитань ні в кого немає. Відмічаються ті, хто виступав, відсутні і, так би мовити, громадяни задоволені розходяться по домівках.
Інна Йосипівна. Та як же... Савелію Григоровичу! Що за пародія! Карикатура якась. Стільки років... Ну просто... Учні з таким піднесенням... Ну, Чекаль!
Слава. Нічого не Чекаль. Ви хоч би коли-небудь поцікавились, про що ми хочемо поговорити.
Інна Йосипівна. А мені це і так відомо. У тебе лише біт-групи в голові. «Боні М», «Сікрет ефеа». Дякувати Богові, читати вмію. На парті твоїй отакими буквами вирізано. Та всі вони на цих групах просто схибилися. Що за музика! Може, ще про неї диспути проводити?
С л а в а. А чому б і ні?
Наталія Анатоліївна. А чому б і ні!
Інна Йосипівна. Бачу, мене тут навряд чи зрозуміють.
Наталія Анатоліївна. А я от провела із своїм класом кілька зустрічей. Ми їх назвали «Зустрічі з музикою».
Інна Йосипівна. З музикою!
Наталія Анатоліївна. Ми почали з біту, а думаємо дійти...
Інна Йосипівна. Побачимо, до чого ви дійдете! Вони, крім цих гітар, нічого слухати не захочугь.
Наталія Анатоліївна. Захочуть. Ми з ними домовились. Три зустрічі слухаємо музику на їх вибір, з їхніми поясненнями, а три — те, що виберу я, і уявіть — минулого тижня чудово слухали Баха.
Інна Йосипівна. Ну, Баха! Іще Баха не слухати. А от це... І що вони в ній знаходять?
Слава. Інно Йосипівно, пробачте, а коли ви востаннє були у філармонії?
Савелій Григорович. Чекаль!
Інна Йосипівна. А до чого тут це? Ну, була, може, з півроку...
С л а в а. І що тоді виконували?
Інна Йосипівна. Виконували... Якщо тебе це так цікавить, у мене програма збереглась.
Слава. Ага, ясно.
Інна Йосипівна. Що ж тобі ясно?
С л а в а. Як ви любите музику.
Савелій Григорович. Чекаль!
Інна Йосипівна. Чому ж, нехай говорить.
С л а в а. От і скажу, що вам на музику... Що є вона, що нема — усе одно.
Савелій Григорович робить жест, мовби хоче зупинити цю суперечку, але стримується.
Тому що любити музику — це ще розуміти і любов до музики інших.
Інна Йосипівна. Волоцюги її люблять усякі, хіпі!
Слава. Хіпі можуть любити Чайковського так само, як і ви.
Інна Йосипівна. Ну...
Слава. По-вашому, якщо я люблю біт, то з мене не виросте нормальна людина? Так я люблю і класику. І в музичній школі навчаюсь.
Інна Йосипівна. Це ми знаємо.
Зоя Іванівна. А я, пригадую, у школі страшенно любила бітлів. Звичайно, слухала музику і до них, у філармонію ходила, а от розуміти пісню, настрій навчилася з їхньою допомогою. А як їх тоді лаяли! І нічого. {Всміхається.) Учителька. Раніш і до джазу ставилися... відповідно. Саксофон буржуазним інструментом називали. А тепер хіба хто-небудь про це пам'ятає?
Савелій Григорович (до Слави.) А тобі що в «Боні М» подобається?
Слава. Мені? Теми, гармонії. А аранжування! А який бас! От пам'ятаєте у цій речі: бау-ба-ба-бау ба-а-а? На синкопах, га?
Савелій Григорович. Не пам'ятаю. Ти хоч пояснити можеш, а то запитаєш в іншого — тільки очі витріщить. (Змінивши голос.) «Кайфово,— каже,— чешуть чувачки».
Посмішка пробігає по обличчях учителів.
С л а в а. А потім, Інно Йосипівно, щоб так грати, теж треба вчитися. І дуже довго.
Інна Йосипівна. Гаразд, Чекаль, переконав. (Посміхається.) Я думаю, він нам більше не потрібен?
Слава. Добре. (Повертається.)
Алла. Як? А найголовніше?
Слава. Справді... Я ж іще не все сказав.
Інна Йосипівна. Що?
С л а в а. От дурень! Що ж це я?
За дверима на площадці чутно тупіт, гамір.
Ніна Семенівна. Це що там?
Всі прислухаються; Савелій Григорович ступає до дверей.
А л л а. Це наші. Наш клас.
Інна Йосипівна. Щось раніше такої заповзятості не помічалось.
Алла. То раніше.
У двері просувається голова Гулеватого.
Гулеватий. Ну що? Не вирішили ще? (Свариться пальцем на Засєку.) Ух ти мені! (З вибачливою посмішкою вклоняється Ніні Семенівні.) А то тут комсомолія хвилюється. Молодці. (Зникає.)
Слава. Савелію Григоровичу, я ж не сказав про комсорга.
Інна Йосипівна. Якого ви самі обирали.
Алла (набирається духу). Так. Обирали. Знаєте як?
Слава. От-от.
А л л а. Ми ж хотіли комсоргом його обрати. (Показує на Сергія.)
Слава. Ага. Теж відмінник. Стінгазету робив.
А л л а. А Інна Йосипівна сказала: «Діти, я думаю, найбільш заслуговує бути комсоргом Ігор Засєка». І всі проголосували.
Слава. Аякже!
А л л а. І сьогодні було б точнісінько так само, як би не Валера.
Інна Йосипівна. Авжеж, Валера відзначився.
Алла. Відзначився. Тому що лише зараз за дверима ми замислились: хто ж у нас комсорг?
С л а в а. От чому все — кращий учень та кращий учень. А яка людина, що вона робить — то байдуже. Головне — добре вчитися. Раз добре вчишся — усе гаразд. Ніхто тебе більше ні про що не питає, претензій до тебе ніяких нема.
Наталія Анатоліївна. А він має слушність.
Інна Йосипівна. Та вже куди там!
С л а в а. У мене батьки теж такі. Приведу когось із приятелів додому, а вони зразу: «А як він учиться?» Що таке? Невже це найголовніше? Чому не запитають, який він друг або, наприклад, чи любить він квіточки? Що він гарного зробив? Але ж ні — як вчиться, і все. А я нещодавно материн атестат знайшов. Дві трієчки — будь ласка. І нічого. Головний інженер. На Дошці пошани.
Інна Йосипівна. Треба було комсоргом обрати Чуприну.
Ніна Семенівна сміється, Зоя Іванівна всміхається: важко навіть уявити таке.
С л а в а. А що! Він може, і вчиться погано, бо вічно в його домі друзі товчуться. Зате його ж і люблять у класі.
Інна Йосипівна. Ну гаразд, цю свою «похвалу глупоті» висловиш в іншому місці. Можеш трактат написати.
Слава. Навіщо в іншому? Тут теж добре.
Савелій Григорович. Так, з'ясували, що вчитися ні до чого...
С л а в а. До чого. Тільки треба й людиною бути.
Інна Йосипівна. А Засєка, виходить...
Алла. Виходить. Ми от, поки ви тут обговорювали, і самі дещо прикинули, і з'ясувалося...
Слава. Досить цікаві подробиці.
Інна Йосипівна. Ну-ну.