Окрему групу в драматургічному доробку 1. Карпенка-Карого складають історичні п’єси. Писав він їх, занепокоєний відсутністю історичної тематики на українській сцені, яку він вважав одним з рушіїв у пробудженні притлумленої царизмом національної свідомості народу. Тому після реалістичної драми «Бурлака» він перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народі історичної балади про Бондарівну — просту українську дівчину-красуню, яка сподобалась польському графові Миколі По-тоцькому, що був канівським старостою, а тому й відомий у фольклорі і художній літературі як «пан Каньовський» — жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч і вдавав іноді козакофіла.
Подібно до історичної драми М. Костомарова «Сава Чалий» І. Карпенко-Карий у драмі «Бондарівна» (1884) теж переніс події, зображені в баладі, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під керівництвом Б. Хмельницького. Але відтворити героїзм цієї епохи драматургові не вдалося, як не вдалося взагалі індивідуалізувати і типізувати образи твору, починаючи з головної героїні Тетяни Бондарівни, яка в народній баладі постає більш мужньою, розумною, щирою і безпосередньою в протиборстві з жорстоким і цинічним сластолюбцем Потоцьким. У п’єсі не було того історичного фону, який би відбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не зміг вийти за межі романтично-побутової драми, позбавленої глибоких історичних узагальнень.
Незважаючи на це та на ряд інших мистецьких хиб, «Бондарівна» незмінно трималася в репертуарі театру корифеїв. Драматург постійно вдосконалював її текст, але все ж таки п’єса не зайняла поважного місця серед найдосконаліших в ідейно-мистецькому відношенні його п’єс.
Частково до історичної драматургії можна віднести й такі п’єси І. Карпенка-Карого, в основу сюжетів яких покладено не конкретні історичні події і героями яких виступають не конкретні історичні особи, а вигадані персонажі. Йдеться про драму «Підпанки», в якій зображено безправне становище українських кріпаків, над якими знущаються пани і їхні прислужники (серед кількох варіантів п’єси були такі, що мали назви «Не так пани, як підпанки», «Прислужники») — злочинницьке поріддя сільських п’явок-експлуататорів. Уособленням такого типу експлуататора-прислуж-ника є дворецький Филимон. П’єса зазнала тривалих цензурних митарств через її гостросоціальне звучання, протест проти насильства і знущання над
простим народом, незважаючи на те, що зображені в ній події стосувалися періоду, який був для 80—90-х років XIX ст. нехай і недалекою, але все ж історією.
Так само умовно до історичної драматургії І. Карпенка-Карого можна віднести драму «Батькова казка» (1892), в якій морально-етична проблема подружніх взаємин розв’язується на побутовому тлі з дореформеної епохи. ГЇ’єса мала первісну назву «Гріх і покаяння», але, зважаючи на цензурну заборону, була перероблена і дістала остаточну назву «Батькова казка». Твір цей одержав суперечливі оцінки, аж до цілковитого засудження його самої ідеї як хибної. Думається, що така різка оцінка потребує перегляду, бо зроблена вона не без впливу вульгарно-соціологічних тенденцій у нашій науці, що мали особливий грунт для живучості у повоєнному десятилітті.
З більшим правом до історичної драматургії відноситься комедія І. Кар* пенка-Карого, визначена ним щодо жанру як «жарт»,— «Паливода XVIII ст.» (1893). Головним героєм виступає той самий граф Микола Пото-цький, про якого розповідається не тільки в баладі про Бондарівну, а й у численних народних легендах, переказах і анекдотах, де поетизується й романтизується його фізична і духовна сила, сміливість і незалежність від королівського двору й магнатів. Драматург прагнув осудити історичну постать Потоцького з усіма вадами його характеру, але жанровий ключ п’єси, в якому вона написана,— жарт — обмежував сатиричне ззучання твору. Та попри головного героя в п’єсі виведено цікаву комедійну постать Харка Ледачого — такого собі полохливого балакуна, брехуна, бабія, який давав вдячний матеріал акторам, передусім П. Саксаганському, для сценічного відтворення і ставав центральною фігурою п’єси і вистави.