Помилившись у своєму твердженні, що нібито «під впливом схвальних рецензій та листів від братів з Петербурга Іван Карпович [...] вирішив якнайшвидше переробити свою п’єсу «Хто винен?» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 233), бо насправді брати поїхали до Петербурга після закінчення переробки, С. В. Тобілевич, помилилася й в іншому: «Після капітальної переробки він назвав її «Чарівницею», маючи на увазі присвятити п’єсу Заньковецькій, що здолала зачарувати своїм талантом навіть Петербург» (там же). Але М. Заньковецькій була присвячена вже перша редакція «Хто винен?» і на той час Петербург її ще не бачив.
Цінною є інша інформація С. В. Тобілевич: «Творив він свою «Чарівницю» буквально не встаючи з місця, а коли прочитав мені, то я побачила, що новий твір цілком відрізняється від першої своєї версії («Хто винен?»). У такій новій редакції він і послав п’єсу Садовському, прохаючи подати її до театральної цензури» (там же).
Тут теж деяка неточність: на цей раз І. К. Тобілевич посилав п’єсу до цензури з Новочеркаська сам, а не через М. Садовського. Було це в липні
1886 р. Після розгляду п’єси цензором Н. О. Фрейманом (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 777, оп. З, 1886, спр. 10, арк. 132, 160—161) Сапкт-Петербур-зький цензурний комітет доповідав 25 вересня 1886 р.:
«В Главное управление по делам печати.
Рассмотрев, согласно предложению от 24-го июля за № 2346 пьесу на малороссийском наречии под заглавием: «Чарівниця», драма в п’яти діях, сочинение Карпенка-Карого, С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь донести следующее.
Содержанием названной драмы послужило событие, взятое из крестьянской жизни [...].
Комитет, за отсутствием в пьесе ггой признаков вредной тенденциозности, а также действий п выражении, могущих оскорблять чувства приличия, согласно мнению цензуры, полагает, что она может быть дозволена к исполнению на сцене, а также к напечатанию, под условием, в последнем случае, соблюдения в тексте правил правописания русского языка.
Изложенное заключение свое Комитет вместе с рукописью пьесы имеет честь представить на благоусмотрение Главного управления по делам печати» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, 1885 р., спр. 5, арк. 53—54).
Але наступного дня в Головному управлінні в справах друку знову прийняли протилежне рішення. На цензурованому примірнику рукопису п’єси, що зберігається в фондах Державного музею театрального, музич-його і кіномистецтва УРСР (№ 9320 с), титул має таку назву: «Чарівниця. Драма в 5 діях Карпенка-Карого. Посвята Марії Константиновиі артистці Заньковецькій». І цензорська резолюція: «К представлению признано неудобным. С.-Петербург, 29 сентября 1886. Цензор драматических] соч [ипений]».
Аж коли трупа М. Л. Кропивницького поїхала на гастролі до Петербурга, І. К. Тобілевич з Новочеркаська надсилає М. К. Садовському заборонений примірник п’єси, сподіваючись на «пробивання» її через цензуру на місці. Ось як розповідає що історію М. К. Садовський:
«Кілька днів по тім (по прийомах царем і великим князем Михайлом Миколайовичем та великою княгинею Ольгою Федорівною.— Р. П.) я відібрав від Карпенка-Карого його нову п’єсу під назвою «Чарівниця», і в листі свойому до мене він написав, що вона вже була в цензурі і до вистави не дозволена невідомо через що.
Даючи мені повне право, що треба буде, викинути чи перемінити, він прохав потурбуватися про її дозвіл. Розуміється, мати нову п’єсу було нам дуже цікаво, і я, вибравши зайву хвилину і дізнавшись адресу цензора українських п’єс, поїхав до нього. Цензором тоді був Фреймам. Він, правда, і не українець, а все ж таки землячок, бо з України.
Приїхавши, я якраз застав його дома, і, коли йому передали мою картку, він сам вийшов мені назустріч і, люб’язно простягнувши руку, промовив по-українському: «Дуже, дуже радий вітати в своїй хаті славнозвісного земляка». Розуміється, що цей привіт його випливав з того, що, мовляв, сам цар балакав із ним, а цар з ким-будь балакати не буде.
— Прошу сідати,— привітливо взявши мене за стан, промовив Фрейман, коли ми вийшли в вітальню. Я сів, і почалась розмова про сучасний наш успіх в Петербурзі.