«Яке ж було наше здивування й щастя,— пише С. В. Тобілевич,— коли ми отримали в січні місяці 1887 року повідомлення від Садовського, що п’єса, після того, як її перше було заборонено, успішно одержала дозвіл цензури. Микола Карпович дуже докладно про все те нам написав» (То-білевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 233).
С. В. Тобілевич засвідчила також, що влітку 1887 р., коли трупа М. Л. Кропивиицького знову була в Новочеркаську, вона мала в своєму репертуарі «Мартина Борулю» і «Безталанну», але подружжя Тобілевичів там вже не застала (там же, с. 235). Якщо про першу виставу «Мартина Борулі» в Новочеркаську маємо свідчення у П. К. Саксаган-ського (Саксаганський П. К. По шляху життя, с. 125), то про «Безталанну» ніяких свідчень не збереглося, окрім цього єдиного, що належить С. В. Тобілевич, А це дає підстави засумніватися в його достовірності. Перше документальне підтвердження у вигляді театральної рецензії -на виставу «Безталанної» відноситься до 9 жовтня 1887 р. під час гастролей трупи М. Л. Кропивиицького в Москві («Новости дня», 1887, 10 жовтня).
Московська публіка і критика, як і незабаром петербурзька, виявляла повне захоплення виставою, передусім завдяки участі в ній М. К. Заньковецької в ролі Софії, М. Л. Кропивиицького — в ролі Івана, М. Садовського— Гната. Відтоді ця п’єса увійшла в українську драматургічну класику і продовжує своє яскраве сценічне життя до наших днів.
Успіх «Безталанної» став відомий в Галичині, і невгамовний В. Лукич звертається до драматурга з проханням гісреслати йому п’єсу для публікації в журналі «Зоря». У відповіді від 29 червня 1892 р. І. К. Тобілевич пише: «Велів переписувати «Безталанну» і, як скінчать, вишлю її Вам по адресу Левицького також шматочками» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х, т., т. З, с. 224). Однак через кілька місяців у листі від 3 жовтня 1892 р. з Кишинева він виправдовувався великою зайнятістю: «Вибачайте, будь ласка, що й досі не вислав Вам «Безталанної» [...]. .Незважаючи на всі оці турботи, я уже виготовив «Безталанну», тільки ще не всю прочитав, а перепищик, либонь, багато помилок зробив. Коли поправлю, вишлю Вам її так, як Ви рекомендуєте - бандероллю» (там же, с. 224—225).
На сторінках «Зорі» «Безталанна» з’явилась друком у 1893 р. (№ 13 16).
Готуючи другий том «Драм і комедій», І. К. Тобілевич вніс певні корективи і в текст «Безталанної», передусім змінив фінал, у якому Гиат не вбиває Варки, як то було в попередній редакції, і не промовляє над її трупом «Чарівнице... Чарівнице... Чарівнице...»
Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 2, с. 3—114.
‘Светить мєсяць, Светить ясни й...— перекручена па український лад російська народна пісня «Светит месяц».
2 О й гиля, гиля, гусоньки на став — варіант української народної пісні «Ой гиля, гиля, гусоньки на став».
3 Страсна п’ятниця — один з днів тижня, останнього перед пасхою.
4 Коло млина, коло брод у...— рядок з української народної пісні «Коло млина, коло броду».
5 На городі нивк а...— варіант української народної пісні «На вгороді нивка».
6 ...На Купайла...— старовинне свято слов’янських і балтійських народів на честь весни і початку літа та їх божества — Івана Купала. Святкували його на Україні в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст., з іграми, купальськими піснями, скаканням через багаття, купанням, обливанням водою. У східних слов’ян часто робили опудала Купайла. Пізніше під тиском християнської церкви поганський культ Купала злився з християнським культом Івана Хрестителя (звідси — Іван Купало).
7Ой ходить Іван понад лима н...— рядок української народної пісні «Ой ходить Іван понад лиман».
8 К а п к а з — перекручена назва Кавказу.
9 Афонська гор а.— Йдеться про півострів Афон у Греції, на якому в давнину засновано православний монастир, де перебували вихідці з України.
10 піду в Кал и ні в к у.— На території колишньої Херсонщини було кільканадцять Калинівок; тепер вони в Кіровоградській, Миколаїв--ській, Одеській і Херсонській областях. Одна з них — у Кіровоградському районі Кіровоградської області.
СТО ТИСЯЧ Комедія в 4 діях
Вперше надруковано в журн. «Зоря», Львів, 1891, № 21, с. 407—411; № 22, с. 427—433; № 23, с. 448—451.
Вперше виставлено 25 липня 1890 р. трупою П. К- Саксаганського в Ростові-на-Дону.
Про задум п’єси, який стосується періоду проживання І. К. Тобілевича на хуторі Надія з червня 1887 р. до грудня 1888 р., розповіла С. В. Тобілевич: «У час нашого проживання на хуторі Іван Карпович цікавився ще багатьма питаннями з життя села [...] У той час почали народжуватися й енергійно діяти на селі нового типу хижаки, вже сини фінансового капіталу. От і нові сільські п’явки на тілі українського хлібороба і просились потрапити на сторінки комедій Тобілевича. Обурюючись на різних Калиток, Калиточок, Пузирів та їхніх прислужників Феногенів і Фено-генчиків, Іван Карпович збирався висміяти їх, показавши на сцені для привселюдного осудовиська. Взимку, коли великі роботи на полі цілком припинялися, він брався до письменницької праці. Ним було вже намічено два цікавих, як він думав, сюжети. Один мав змалювати подію, взяту ще з часів кріпацтва, щоб показати сваволю поміщиків над своїми селянами, і назву для цієї п’єси Іван Карпович вибрав таку: «Що було, те мохом поросло». Другою п’єсою мала бути комедія «Влада грошей», яка повинна була показати широкому світові пристрасть селянства до «святої» земельки і до нагромадження грошей, щоб було за що її купити» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 245).