І далі: «Я вже згадувала, що п’єсу «Гроші» Іван Карпович надумався писати ще на хуторі «Надія». Закінчив він її у 1889 році» (там же. с. 321). У листі до М. К Садовського від 23 липня 1889 р. з хутора Надія І. К. Тобілевич повідомляв: «Гроші» я скінчив — вже переписують» (Карпенко-Карий І. (Тобілевич І. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 219).
А через деякий час він надсилає п’єсу «Гроші» до цензури з таким супровідним листом:
«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры Прошение.
Представляя при этом комедию в 4-х актах, под заглавием «Гроші» в двух экземплярах и ровно две гербовые 80-копеечного достоинства марки, имею честь почтительно просить Главное управление: рассмотрев означенную комедию, разрешить ее для представления на сцене и один экземпляр^ разрешительною надписью выслать мне через Елисаветградское цензурное полицейское управление по жительству моему в [нерозб.] на хуторе Надеждовка.
12 августа 1889 года. Карпенко-Карый.
Хут. Надеждовка» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1889—1890 рр., арк. 84).
Лист зареєстрований в Головному управлінні в справах преси 17 серпня 1889 р. Після цього текст п’єси було переслано в Саикт-ГІетербурзький цензурний комітет, який дав відповідь 22 вересня 1889 р., за № 1397, такого змісту:
«В Главное управление по делам печати.
По рассмотрению доставленной канцслярнею Главного управления по делам печати 21 августа за № 37980 комедии в 4 д. Карпенко-Карого на малороссийском наречии иод заглавием «Гроші» цензор Фреймам доложил комитету [...].
Развитием действия настоящей пьесы констатируются явления, выражающиеся в том, что жажда к легкой наживе начинает слишком глубоко проникать в крестьянскую среду; что крестьяне в преследовании своих корыстных целей не останавливаются ни перед какими деморализующими средствами; наконец, что сельское население своею нравственною испорченностью и порождением в нем страсти к легкой наживе обязано исключительно тесному сближению с евреями, которые развращают крестьян и обещанием мнимых громадных выгод наталкивают их на разные преступного свойства гешефты. В конце же концов легко поддающиеся влиянию корыстного чувства, крестьяне сами остаются печальною жертвою ловкого обмана евреев-эксплуататоров. Таким образом, главным элементом в рассматриваемую пьесу входит вытекающий из обобщения единичного мотив к возбуждению вражды и ненависти одной части населения к другой, т. е. крестьян к евреям. Отсюда следует, что пьеса эта по основной мысли своей уже оказывается несостоятельною к цензурному отношению.
На основании изложенных соображений комитет, согласно мнению цензора, полагает, что пьеса эта не может быть допущена к исполнению на сцене, а также и к напечатанию, о чем с представлением рукописи имеет чести донести» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 26, 1889 р., спр. 8, арк. 146—148).
25 вересня 1889 р. за № 4224 Головне управління в справах преси розпорядилося:
«В Елисаветградское полицейское управление.
Канцелярия Главного, управления по делам печати, препровождая при сем недозволенную драматическою цензурою к представлению пьесу, под заглавием: «Гроші», имеет честь покорнейше просить Елисаветград [ское] полицей [ское] управление выдать оную г. Карпенко-Карому, живущему на хуторе Надеждовке 1-го стана» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25, 1889 р., спр. 5, арк. 86).
Цензурований рукопис комедії «Гроші» зберігався ще в повоєнні роки в Ленінградській державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарсько-го за № 23250. Тепер його в бібліотеці немає.
С. В. Тобілевич, не знаючи висновку, по-іншому пояснювала причину заборони п’єси, а саме тим, що нібито «Калитка, збираючись придбати фальшиві гроші, щоб на них купити землю Смоквинова, наказує запрягати комі, щоб їхати до церкви, і опріч цього ще й благає бога завершити щасливо своє шахрайське діло. За оцю саме рису Калитки цензура й заборонила п’єсу «Гроші». Довелось її переробляти й викинути багато таких слів і речень, які дуже влучно малювали святенницькі риси більшості тогочасних нових сільських багатіїв» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 321). Можливо, цензура мала на увазі й це, але у висновку виступила тільки в демагогічній ролі захисника дружніх взаємин між різними «частинами населення», замовчавши той факт, що в п’єсі йдеться не про національні, а класові протиріччя.