Те, чого не вистачало в опублікованих документах, доповнює оповідання польського письменника й історика Антонія Й. (А. Ю. Ролле) «Сава Чаленко. З гайдамацької історії минулого віку» (1885), передруковане в «Киевской старине» (1887, кн. 2, с. 471—490). У розпорядженні автора були накази рашківського губернатора М. Рогуського за 1728—1740 рр., до речі, вони не потрапили до рук жодному з істориків, і не відомо, чи збереглися до нашого часу. Однак А. Ю. Ролле вперше добуті ним історичні факти переплів
з загальновідомими, розбавив усе це неперсвіреними легендами і художнім вимислом, так що виділити істину з цієї мішанини дуже важко*,
В його оповіданні знаходимо історію кохання Сави з жінкою рашківського чоботаря, історію повернення Сави на службу польській шляхті
із 1736 р. з розрахунку на обіцяну коронним гетьманом Потоцьким амністію, розповідь про призначення Сави полковником немирізської міліції, одержання за вірну службу двох подільських сіл: Рубань (тепер — Немирівського району Вінницької області) і Степашки (тепер — Гайсииського району на Вінниччині), про одруження з вдовою рашківського чоботаря, що стверджувалось конкретним документом — листом рашківського губернатора М. Рогуського та шаргородського губернатора.
Нарешті, в «Книге пограничных судов Киевского воеводства» (за 1746 — 1751 рр.), опублікованій в «Архиве Юго-Западной России» (с. 353), була вміщена така інформація: «Ігнатко, січовий козак Медведівського куреня, 1741 року, на саме різдво руське, взявши з собою двадцять п’ять гайдамаків, напав вночі на Степашки, спадкове село вельможного його моці пана великого коронного гетьмана, що лежить у трьох милях від Немирова, і там що-найжорстокішим способом вбив Саву, гетьманського надвірного полковника».
Зіставлення історичних фактів з текстом трагедії І. К. Тобілевича «Сава Чалий» дає підстави для висновку, що драматург у своїй роботі над твором спирався на міцну документальну основу, доповнюючи нестачу історичних даних фольклорним матеріалом.
Крім «Товариства малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського», в якому трагедія «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого здобула перше і найкраще сценічне втілення протягом 1900—1905 рр., ця п’єса увійшла до золотого фонду в репертуарі й інших українських труп. Передусім виділялася своєю монументальністю вистава «Сава Чалий» у київському театрі Миколи Садовського (1912—1919). П’єса періодично з’являлася й на сценах українських театрів у радянський час. Згадаймо хоча б виставу в Харківському державному театрі «Березіль» у 1927 р. (постановка Ф. Лопатинського), Львівському державному академічному театрі ім. М. Заньковецької в 1957 р. (режисер О. Ріпко) та ін.
Подається за вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 4, с. 139—294.
1 Потоцький Юзеф (?—1751)—великий коронний гетьман Речі Посполитої, київський воєвода. В 1703 р. криваво розправився з селянським повстанням під проводом С. Палія на Україні; в ЗО—40-х роках здійснював розправи над гайдамаками.
* Голий Гнат (рр. н. і см. невід.) — один з керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні в ЗО—40-х роках XVIII ст.запорізький козак Медведівського куреня, відомий як Ігнатк'о Голий або Ігнат Медведовський. На початку 30-х років став кошовим гайдамацького загону в Чорному лісі на Поділлі. У 1741 р. стратив Саву Чалого, за що був спійманий за наказом київського генерал-губернатора М. Леонтьева і ув’язнений в Запорізькій. Січі. Однак запорожці звільнили його. Загін під керівництвом Г. Голого діяв до 1748 р.-