15 Вельзевул — у ранньохристиянській міфології князь злих духів, диявол.
СУЄТА Комедія в 4 діях (картини)
Вперше надруковано у вид.: Тобілевич (Карпенко-Карий) Іван. Драми і комедії, т. 5, с. 141—302.
Вперше виставлено 4 січня 1904 р. в Києві Трупою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського в постановці П. К. Саксаганського.
Початок роботи над п’єсою С. В. Тобілевич відносить до другої половини
1902 р.— першої половини 1903 р.: «...Іван Карпович почав ретельно працювати над п’єсою «Суєта», темою якої повинно було бути питання «батьки й діти», не в тому тільки освітленні, в якому трактував її Тургенев у своєму романі «Батьки і діти». Український письменник Тобілевич хотів показати перед усіма сумне явище, яке існувало у нас на Україні: інтелігенція, що здобувала освіту на гіркі, мозолями добуті копійки батьків-селян, соромилась здебільшого свого походження.
Водночас Іван Карпович хотів підкреслити у своїй п’єсі ще й те, що земля — це наша рідна матінка, яка годує людину, вчить і робить її щасливою, коли, звичайно, походити біля неї, не лінуючись, з повним знанням справи. Недурно ж у першому плануванні автор хотів назвати цю п’єсу: «ЗемЛѣ» або «Хлібороб» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 340).,І далі:,«Як і завжди, починаючи писати свою п’єсу, Іван Карпович звернувся у своїх думках до того оточення, серед якого йому доводилось жити і яке він знав досконало, як своє власне життя. І тут, як і в «Мартині Борулі», як і в інших п’єсах, він. зумів усе особисте, родинне або близько знайоме узагальнити і зробити малюнком більш широкого значення, що виходив за межі тісного родинного кола або лише невеличкої кількості певних людей. В особі якого-небудь Те-решка з його сином Матюшею узагальнювалась батьківська сліпота щодо своїх дітей, зайве й шкідливе захоплення, яке часто-густо виявляють батьки, вихвалюючи їхні «таланти». Приклади такого настирливого вихваляння Іванові Карповичу довелось бачити не тільки по чужих родинах, а й у своїй, власній. Одного разу його син Назар мав декламувати якогось вірша, написаного російською мовою, на шкільному святі, а директор школи заборонив хлопцеві вийти перед публікою за його український ,акцент. Ота маленька подія, яку довго не міг забути бідолашний хлопець, і дала привід автору написати про Матюшу з його байкою «Гуси» (там же, с. 341).
Про цей епізод більш докладно розповів сам Назар Іванович Тобілевич: «Образ Матюші з «Суєти» був ним побудований на одному епізоді мого власного життя. Було це так. Коли я прийшов прямо з села до реального училища, то російську мову знав таки поганенько. Не було правильної вимови. В школі в ті часи проводились дитячі ранки. Учні співали, грали на інструментах, декламували вірші, байки тощо. Вибрали мене читати байку Крилова «Гуси». Мабуть, вчиїель, який доручив мені читати цю байку, не примітив мого українського акценту. На генеральній репетиції директор школи, чех-русифі-катор (див. лист Івана Карповича від 25 лютого 1897 р.), не дав мені довго декламувати. «Акцент нікуди не годиться,— суворо сказав він,— випускати на сцену не можна». Це мене тоді обурило, і я написав батькові на заслання у Новочеркаськ лист про цю подію в моєму дитячому житті. Пройшов не один десяток років, і Іван Карпович в «Суєті» виводить на сцену невдалого декламатора Матюшу» (Тобілевич Н. Спогади.— «Театр», 1940, № 3, с. 7).
«Що ж до приїзду батьків до Михайла Барильчепка в день його іменин,— свідчить С. В. Тобілевич,— то подібне сталося з самим Карпом Адамовичем. Його менший брат Степан, якому він допоміг учитися і вийти в люди, обіймав досить значну посаду при повітовому суді. Він жив собі як пан. Одного разу зайшов до нього Карно Адамович, щоб відвідати його і поскаржитись на свої турботи, але він його не прийняв: у нього були гості, офіцери й чиновники. Побачивши брата Карпа, дуже вбого одягненого та ще й у подертих чоботях, Степан зробив вигляд, що не впізнав його, і спитав: «Это что за музыкант?» Тон цих слів був такий, що батько повернувся і пішов з хати. Про цього музиканта довго пам’ятали в родині Тобілевичів. Отаке трапляється в реальному житті, то чому не показати його на сцені? Дехто із знайомих Івана Карповича дорікав йому за останню дію, вважаючи сцену з Тарабано-вим і сцену з переодяганням матері Барильченків гротеском та грубим шаржем. Радили обов’язково викинути оті дві сцени, переробивши останню дію. Іван Карпович пе погоджувався з такими порадами, тим більше, що ніякого гротеску й жарту він у своїй п’єсі не бачив. Він вважав, що обидві ті сцени цілком можливі і зовсім не подібні, як йому казали, до «циркового трюку». Прототип кухаря, п’яниці Тарабанова, досить сильно в’ївся у печінки самому автору п’єси ще коли він жив у Єлисаветі. Я про це писала у свій час, подаючи біографію Івана Карповича» (Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі, с. 341—342). І справді, розповівшії все, що запам’ятала зі слів самого І. К. Тобілевича про його життя до 1883 р., С. В. Тобілевич не проминула й такого комічного епізоду з єлисаветградського періоду першого подружнього життя І. К. Тобілевича в 70-ті — на початку 80-х років: «В той час, коли молодий Іван Карпович і його дружина у вільні від праці години грали, співали, читали, обмірковували глибокі питання і моральні настанови роману Чернишевського «Что делать?» і мріяли про нове життя, бажаючи для всіх рівності, щастя й волі,— повар Тарабанов, наприклад, якому вони дали у себе притулок, підібравши його взимку на вулиці, бажав для себе тільки одного — горілки. У тверезі іодпии він тяжко зітхав біля илити, Думаючи, «что делать», щоб похмелитися. Вся душа його і сам він прагнули... до любого шиночка на базарі, прикрашеного чарками і пляшками [...]< Тарабанов і дядько Микола, на щастя, промайнули метеорами в родинному житті Тобілевичів. Лише пам’ять про них довго смішила всіх після того, як і слід їх вітром замело. Особливо довго згадували про Тарабанова. Іван Карпович довідався, що його справжній фах — кухарювання, і вирішив залишити його у себе, в надії, що той оцінує людяне ставлення і, маючи одежу, добрі харчі й помешкання, допомагатиме молодій господині па кухні, давши їй змогу піклуватися малими дітьми. Але сталося так, що в кухні частенько ані провізії, ані кухаря й признаку не було, а коли він, нарешті, повертався додому вранці, прогулявши цілу ніч, то в нього не було вже настрою до куховарської чи якоїсь іншої роботи. Тоді доводилося самому панові секретареві показувати своє куховарське вміння й готувати обід для всіх членів родини, а п’яний кухар спав, як убитий» (там же, с. 166—І68).