Вважаю за потрібне підкреслити, що мільйонер Терещенко дав тільки 300 крб., цебто менш, ніж ми, актори» (Саксаганський П. По шляху життя, с. 201—202).
У листі І. Тобілевича від 1 серпня 1903 р. з Харкова до дочок Ярини та Марії на хутір Надія читаємо: «Суєту» сьогодні послав в цензуру. П’єса «Суєта» дуже подобається всім, і дядькові Миколі в тім числі, Панас недоволен тим, що нема значних, пануючих ролей; але то байдуже, я не пишу ролей, а пишу п’єсу, в котрій дружнім ансамблем треба висловить основну ідею самої п’єси...» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К.). Твори. В 3-х т., т. З, с. 260) Вказана драматургом дата підтверджується іншим його автографом:
«В Главное управление по делам печати, отделение драматической цензуры коллежского секретаря Ивана Карповича Тобилевича (Карпенко-
Карый)
Прошение.
Представляя при этом комедию в 4 д [ействиях] «Суета» в двух экземплярах, покорнейше прошу: разрешить эту комедию к представлению на сцене и выслать один экземпляр с разрешительною надписью мне в г. Харьков, театр сада Тиволи.
Коллежский секретарь Иван Карпович Тобилевич.
1 августа 1903 г.
(Харьков, театр Тиволи).
Варшава. Летний сад. Театр Саксонский».
Як свідчить цензурний штемпель, цей документ надійшов до адресата 4серпня 1903 р. А 11 серпня 1903 р. за № 7740 канцелярія Головного управління в справах преси переслала рукопис п’єси до Санкт-Петербурзького цензурного комітету. 27 вересня 1903 р. за № 1967 останній на підставі висновку цензора Вержбицького доповідав Головному управлінню:
«Не усматривая в содержании этой пьесы ничего противоцензурного, и. о. цензора полагал бы возможным к печатанию ее дозволить.
С.-Петербургский цензурный комитет имеет честь представить на благоусмотрение Главного управления по делам печати, что ом не встречает и со своей стороны препятствий к разрешению для печатания ,возвращенной при сем рукописи (в двух экземплярах), так как в содержании ее не усматривается какой-либо вредной тенденции».
Внаслідок цього цензор М. Алферакі зробив остаточний висновок: «Комедия в 4 д. «Суета», соч. Ив. Карпенко-Карого, может быть дозволена к представлению на сцене по исключении отмеченных мною простым карандашом мест.
М. Алфераки.
Спб., 6 ноября 1903» (ЦДІА СРСР у Ленінграді, ф. 776, оп. 25,
1903 р., спр. 10, арк. 169—171).
Наступного дня на титулі обох-примірників рукопису п’єси «Суєта» з’явився напис: «К представлению дозволено. Спб., 7 ноября 1903 года. Цензор драматических сочинений» (Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва УРСР, № 3118 с.; Ленінградська державна театральна бібліотека ім. А. В. Луначарського, № 23066).
Відсилаючи п’єсу до цензури з Харкова, автор подав і варшавську адресу для відповіді, бо саме туди трупа поїхала на гастролі. За свідченням П. К. Саксаганського, цензурований примірник п’єси, висланий з Петербурга 9 листопада 1903 р., було одержано в Києві (Саксаганський /7. По шляху життя, с. 206). Можливо, автор додатково просив надіслати п’єсу саме до Києва, бо гастролі там розпочались аж 29 листопада 1903 р., отже, практично після 9 листопада текст п’єси можна було одержати ще у Варшаві. Той же П. К. Саксаганський стверджує: «Суєту» вперше поставили у мій бенефіс 7 січня 1904 року. П’єсу сприйняло громадянство як сенсацію. Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки листів. П’єса подобалась і пройшла 15 разів. Серед значних громадян знайшлися такі, що не могли примиритися з тим: як таки так, генерал і його донька-інститутка розмовляють українською мовою,— і радили переробити останній акт так, щоб усі, крім батька й матері, говорили російською мовою. На питання — чому Отелло, венеціанський мавр, у Шекспіра говорить англійською мовою, ці мудрагелі не знали, що відповісти. Факт той, що п’єса внесла і нову ідею і дала низку цікавих і нових типів» (там же).
А сам драматург у листі від 25 січня 1904 р. з Києва до синл Назара писав: «Увесь час, починаючи з празників, я дуже зайнятий: одно — щодня граю, а друге— готовили «Суєту» [...] «Суєта» пройшла за 11 день
4 рази і дала кругом 600 крб., чим сильно підтримала наші фінанси. П’єса подобається публічності дуже, визовам акторів і автора нема краю. І це, мабуть, впливає на мої нерви, бо робить кожний раз, коли призначається вистава «Суєти», тривожний настрій: а що, як за цим разом буде пусто?» (Карпенко-Карий /. (Тобілевич /. К )> Твори. В 3-х т., т. З, с. 262). А ще через якийсь час, у листі до Назара від 5 березня 1904 р. з Житомира драматург пише: «Суєта ішла в Києві десять раз (отже, десять, а не п’ятнадцять, як стверджував П. К. Саксаганський.— Р. Я.), і збор давала, і славила мене, як ще й досі ні одна п’єса так не славила!.. Що там люди бачать такого надзвичайного — не знаю. І в Житомирі вже пройшла 2 рази, і всім подобається, і збори дала, а оце 7 марта знову починаємо серію вистав «Суєтою» (там же, с. 263).