Драматург виходив із історично достовірного факту про заборону литовськими князями світити світло в Києві наприкінці XV — на початку XVI ст. Понад півтора десятиліття боролися кияни за своє елементарне людське право. Цей матеріал виявився напрочуд продуктивним для мистецького світорозуміння Івана Кочерги. У фабулі, вибраній ним, поєдналося кілька важливих для драматурга моментів. Перш за все Іван Кочерга — художник міста, міське життя йому близьке й зрозуміле. Проте в «Свіччиному весіллі» ми бачимо не місто «взагалі», як у «Пісні в келиху», а українське місто і, до того ж, не умовно українське, як у «Феї гіркого мигдалю». Нарешті, Іван Кочерга дістав змогу ще раз втілити в художніх образах улюблений мотив потягу до краси, щастя, але в даному разі не просто пошук їх, як у вищеназваних п’єсах, і навіть не спроби виблагати їх у долі («Алмазне жорно»), а боротьба з гнобителями. Активність людини як у прагненні особистого щастя., так і в утвердженні права свого народу не вільний розвиток підкреслюється драматургом усією системою художніх засобів.
Зброяр Іван Свічка розуміє неминучість боротьби із завойовниками і тому переконує свою кохану дівчину Меланку в марності сподівань на милість завойовників:
Амінь, Меласю,— тільки що ж робить,
Коли добром ніхто не дасть нам світла Його здобути треба — не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви.
І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не засвітила.
Серед київських ремісників загрозливо визріває протест проти сваволі воєвод та урядників, проти своїх замлячків-боягузців, захланних і ласих на кинутий воєводою шматок (як війт Шавула). Іван Свічка клянеться відновити права київського простого люду і лише по тому справити своє весілля з Меланкою. Юнак викрадає з двору литовського воєводи грамоту, в якій засвідчено привілеї Києва. У грандіозне народне свято перетворюється весілля, де всі двадцять ремісничих цехів міста вшановують відважного зброяра і його прекрасну наречену.
М’яким ліризмом, світлою радістю оповиті сцени народного гуляння, привітання молодих, виконання традиційних обрядів, які сягають ще язичницької свідомості. З тонким тактом і вибагливим сценічним почуттям автор «вибудовує» тогочасний весільний ритуал, символічно поетизуючи його, а не відтворюючи в численних деталях, тобто не уповільнюючи ритму драматичної дії і не знімаючи її напруги.
Здавалося б, непосильний тягар падає на плечі красуні Меланки Так само, як Стеся з «Алмазного жорна», вона кидається рятувати свого коханого, якого заарештовують за опір владі. З неймовірними, надлюдськими труднощами в непогоду, сльоту проносить Меланка тремтливий вогник свічки по міських узвозах на крутих горах — адже за це їй обіцяно звільнення Івана. Проте, як і Стеся, Меланка гине. А з того беззахисного вогника, що його так ніжно оберігала дівчина, займається народне повстання, яке повинно змести владу заброд.
Кожний час має свої визначальні риси, має провідні ідеї. Суголосність основних мотивів «Свіччиного весілля» добі не знаних досі революційних потрясінь не викликає сумніву. Боротьба за визволення від соціального й національного гніту ще сприймалася як жива плоть революції. До того ж цей жорстокий мотив поетизувався й освітлювався ніжною «партією» Меланки, образ якої, пояснював Кочерга, «є поетичним символом України, що «з пітьми віків і через стільки бур» пронесла незгаслим живий вогник своєї волі і культури, вогник, що розгорівся потім таким чудовим полум’ям від огнів Жовтневої революції».