Важливу роль саме в цій п’єсі відіграв точно помічений М. Ласло-Куцюк стосовно творчості І. Кочерги принцип семантичних кореляцій, у даному разі пов’язаних із символом свічки. Глядачі, читачі, які навіть не здогадувалися про алегоричність образу Меланки як стрижневого в розкритті теми визволення України, збереження національної самосвідомості народу, легко відчували в.творі високий мотив боротьби за свободу в загальнішому плані. На І Всесоюзному з’їзді письменників це яскраво виявилося в. доповіді О. Толстого: «...свічка,— є стрижнем п’єси, і з простої свічки виростає до значення полум’я повстання» ,8.
Світ ніжності, світла, життєвої стійкості, підтримуваний великою мірою саме образом Меланки, надавав творові, незважаючи на трагічний фінал, глибоко оптимістичного звучання. Проте один персонаж не може тримати на собі напругу естетичного забарвлення цілого твору, тут необхідне насичене і характеристичне тло. Як завжди у Івана Кочерги, основна колізія розгортається у барвистому світі міського життя початку XVI ст. Крім головних, рельєфно виділяються і другорядні, але важливі для розкриття провідної ідеї твору герої — сліпий золотар Передерій, кожум’яка Чіп, кравець Коляндра, Звенигородський зем’янин Кмітич та інші. Навіть більшість представників ворожого киянам табору зображені опукло й психологічно складно.
І все-таки, безперечно, загальна тональність драматичної поеми визначається насамперед цілісністю й животрепетністю образу Меланки. Не випадково критика проводить навіть паралелі з Ярославною із безсмертного «Слова о ’полку Ігоревім». І справді, хіба не вчуємо перегуку природних інтонацій жіночого благання, благання через віки?
О, не гаси, о, не гаси, благаю,
О вітре любий, мого ліхтаря!
Ти ж вільний... цілий світ перед тобою,
Лети мерщій на поле до Дніпра.
Мене ж не муч, нещасну,— пожалій Хоч ти мене, о вітре, вітре мій!
Іван Кочерга розумів, що це справжній успіх, і він мав підстави сподіватися на щасливу сценічну долю своєї поеми. Проте театральна прем’єра твору відбулася лише 1935 р., і тільки після цього п’єса була поставлена багатьма мистецькими колективами республіки.
А тим часом автор «Свіччиного весілля», сприкрений неувагою режисерів до, за йрго ж словами, «кращого діла свого літературного життя», пише кілька досить невдалих п’єс, де виразно відбивалася суперечлива складність його пошуків. Та хоч такі твори, як, приміром, «Фаустіна» (1932), не вдовольняли й самого автора, вони знаменували перехід його від історичної романтики до розгляду філософських питань. Увагу драматурга знову привертає проблема плину й влади часу.
Питання це давно хвилювало письменника — ще від його драматургічного первістка, «Пісні в келиху». Там Норберт Вестеніус-Одерменнінг говорив трактирниці: «Дай мені вина, Ерно, мої губи сохнуть після того, як їх помазалѴі краєм келиха». Гра слів тут не випадкова, адже йдеться і про келих, що з нього Норберт п’є вино, і про той, в якому він сподівається знайти заповітну пісню. І скільки ще довелося пережити героєві, перш ніж доторкнутися до омріяного келиха... У цьому епізоді зароджувалася одна з найбільш цривабливих і загадкових для І. Кочерги ідей — наповненість одної миті, яка ось-ось, здавалося б, мала минути, а насправді розтягувалася, бувало, й на кілька років. Більш як через три десятиліття після «Пісні в келиху» у драмі «Чаша» (1942) професор Куниця відповість своїй нареченій Ользі, коли та скаже, що їй вже кортить випити із славетної чаші Ярослава: «Стережись. Древні боялися мріяти. Бо великий шлях, казали вони, між чарою й краєм губ...» Це застереження «спрацює», на багато років розлучивши Ольгу з Куницею. Той самий образ повторюється в комедії «Досить простягнути руку» (1946), коли демобілізований майор Мелешко чекає дружину в її квартирі й розмірковує: «Невже це так просто... І нічого більше не встане між губами і цим келихом життя...» Але таки ще багато пригод йому довелося пережити, перш ніж випити з омріяного і вистражданого «келиха життя».
У 1934 р., розповідаючи про роботу над «Майстрами часу», Іван Кочерга зазначав: «Працювати над п’єсою я почав ще кілька років тому, коли вперше (розрядка наша.— В. Б.) зародилася в мені думка показати в живій сценічній формі, що таке час, які його закони й примхи, хто володіє і хто, навпаки, підпадає під його жорстоку владу» |9.