Драматург не продовжував розробленої в інтермедії до своєї першої п’єси лінії осмислення Часу, а якісно по-новому заглибився в проблему. Щоправда, І. Кочерга не зовсім точний у зізнанні, ніби він «кілька років тому» «вперше» надумав втілити в сценічне життя дану колізію. Адже ще в 10-х роках драматург нотував задум п’єси, в якій збирався розкрити цей «релятивізм» плину часу, задум, згодом реалізований в одноактівці «Зубний біль сатани» (1922) Отож мотив «тісного часу» не був новим для Івана Кочерги, він давно хвилював творчу уяву митця, викликав бажання дошукатися до його таємниць.
Були причини й іншого характеру, які заохочували І. Кочергу саме на початку 30-х років заглибитися в цю проблему. Справді, час був незвичний, багатий на трудовий ентузіазм, але неспокійний, а то й тривожний. Мало хто звертав увагу, що в знаменитих «Майстрах часу» (інша назва п’єси «Годинникар і курка», 1933), крім того, що вирішується складна філософська проблема, показуються трудові здобутки народу і перемога в свідомості нового підходу до життя, присутній ще один, здається, нав’язливий атрибут відчуття того часу — якоїсь непевності, настороженості, тривожного очікування. Це художній результат відбиття самої атмосфери 30-х років (згадаймо, що тільки-но минув жахливий голод, який забрав мільйони життів) — і чи не тут також виявляється одна із причин звертання Івана Кочерги до лику всемогутнього Хроноса?..
Театральний глядач потрапляє Па маленьку залізничну станцію у 1912 р. Учитель гімназії Лесь Юркевич через двадцять чотири хвилини виїздить до Парижа — здійснюється мрія життя провінційного педагога. Однак німець-годинникар Карфункель, якого пекельно мучить зубний біль, благає Юркевича дати йому бодай краплю чудодійних ліків, які той тримає у чемодані. Юркевич пояснює, що тільки на розпаковування потрібно принаймні півгодини, й тому він нічим не може зарадити Карфункелю. У відповідь дзигармейстер зловіще прорікає: «А ваші двадцять чотири хвилини, яких ви для мене пошкудуваль. Стережіться — ха-ха! — щоб в них не поналазиль події, від яких ви так старанно ховалься. О, ві ще не зналь, скільки подій може трапитись за двадцять чотири хвилини!» І справді, вони вміщають стільки, що вистачило б на кілька років життя Леся Юркевича. На нього наскакує колишня коханка Софія Петрівна, од якої ледве вдається одмогтися, вчитель гімназії знайомиться з графом Лундишевим і несподівано для себе дістає перспективу шалено розбагатіти за одну послугу графові; тут же він мало не отруює старого Лундишева і категорично відмовляється від можливого забезпеченого і безтурботного життя; зустрічається зі своєю коханою дівчиною Лідою, яку не бачив кілька років, і відразу ж розлучається з нею. Карфункель задоволений — він стоїть у дверях, зловтішно накручуючи годинника. «Диявол!» — вигукує Юркевич і зомліває. Що прикметно — наступні сім років життя головного героя п’єси можна вважати неістотними для рушійних моментів художнього твору.
У розпал громадянської війни на тій же самій станції знову зустрінуться герої «Майстрів часу». Карфункель іще чується на силі. Він на цей раз уже білогвардійському полковнику передрікає масу карколомних перетурбацій, що відбудуться так само за двадцять чотири хвилини. Але сліпа куля вибиває з рук Карфункеля його найкращий хронометр. Влада дзигармейстра-духа вже похитнулася. Далі, в двох наступних діях, Карфункеля буде остаточно розвінчано, що знову-таки відбувається на вже Знайомій нам станції. Він навіть зірветься з риштувань і загине, коли усвідомить, що не він керує часом, і захоче перевести станційний годинник, за його словами, на двадцять, двісті років назад...
У другій дії п’єси ніби усвідомлює нові рушійні сили життя й Лесь Юрке-вич. До того ж він зустрічає знову Ліду Званцеву, свою кохану, яка стала революціонеркою. Він намагається навіть порятувати її від арешту білогвардійців... Тому спершу віриш його відповіді Карфункелю на похваляння того, що немає майстра часу, дужчого, ніж він: «Єсть... це наша революція. Вона зупинила всі дзигарі, всі годинники окремих людей і змусила їх жити і вмирати по її великих дзигарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи ні. Вона припинила назавжди спокійне, ліниве життя, яким ми досі нудилися.
О, нам уже не нудно — стільки подій і пригод наслала вона на нас, перед якими і ваш зубний біль, і мої пригоди в той вечір тільки дитяча гра... Тепер ми знаємо і без вас, що таке насправді тісні часи!» Але все не так просто, не так легко збагнути істинну міру часу. її віднаходять не в словах, а власним життям. На час загибелі Карфункеля (остання дія п’єси відбувається 1929 р.) ІОркевич стає споважнілим літератором, але й тепер він не владен над часом; зрікшись кохання до Ліди, він потрапляє в тиху пристань вульгарного «щасливого» співжиття з міщанкою Софією Петрівною.