Важливим моментом в ідейному осередді твору є показ справжніх майстрів часу — Ліди, машиніста Черевка, шофера Таратути, які живуть ритмами й темпами нової доби. Образ Ліди в останній дії виписано теплими, м’якими тонами. Буремна революціонерка, комісар громадянської війни, вона займається тепер розведенням курей на великій птахофабриці. Це потрібно державі, і в цьому Ліда бачить високий сенс своєї справи — такий висновок драматурга.
Проте не все виглядає так просто, певний опір такому заангажованому заданою схемою розвитку сюжету виникає навіть мимоволі. Осмислення проблеми часу в добу докорінного перетворення життя країни вимагало чітких соціальних акцентів. Іван Кочерга по-мистецьки переконливо почав розставляти їх, проте в двох останніх діях ці акценти виглядають чи не самодостатніми — замість того, щоб невимушено випливати з розвитку колізії. Вже в 30-ті роки, при в цілому схвальному ставленні до п’єси, критика з цього приводу робила небезпідставні закиди. Так, С. Щупак ставив на карб драматургові, що він не зміг «до кінця здійснити лінію поєднання умовного сюжету з реалістичною мотивацією і примушений був після другого акту зісковзнути на проторені стежки побутової і плакатно-агітаційної аргументації» 14. В таких зауваженнях є сенс, тут вловлено ваду, яка, ймовірно, зумовлювалася тим загальним настроєм непевності — в країні починалися масові репресії, й Карфункель, безперечно, вже був не дзигармейстер-філо.соф, а ворог народу. Ліда Званцева ж із революціонерки перетворювалася на звичайний гвинтик суспільного механізму.
Все це треба розуміти й мати на увазі при поясненні певної важкуватості самої п’єси і явно спрощеної її кінцівки. Водночас Іван Кочерга, автор такого вершинного художнього твору, як «Свіччине весілля», цілком почувався на силі, щоб усвідомити й осмислити приреченість фаталістичного сприйняття плину часу. Життя роблять нові люди, вони ж керують і плином часу. Навіть у своїй надмірно схематичній акцентації вольового характеру епохи Іван Кочерга вловлював (ясна річ, в даному разі поза свідомою настановою на викриття) зародки тих суспільних катаклізмів і трагедій 30-х років, які вже проключувалися в надрах жорстко регламентованого соціального поділу героїв в останніх діях «Майстрів часу».
Безперечно, ідеологія Карфункеля саморуйнується, він неминуче гине. «Автор розправився із своєю обсесією» 15, тобто нав’язливою ідеєю,— робить висновок М. Ласло-Куцюк. В роки війни І. Кочерга ще раз повернеться до цього образу і, ввівши кілька промовистих реплік, перетворить Карфункеля в прямого провісника фашизму. Це було вимогою й потребою доби, що й підтверджує першопочаткову непевність автора у визначенні соціального статусу героїв своєї п’єси.
Цей відомий тепер в усьому Радянському Союзі й у деяких зарубіжних країнах твір мав непросту історію утвердження на театральному кону. Він був спершу відхилений українським реперткомом, але на Всесоюзному конкурсі драматичних творів у 1934 р. дістав (під назвою «Годинникар і курка») третю премію. Це була перемога української драматургії над упереджено чиновницьким ставленням в республіці до талановитого слова,— а маховик цієї тенденції вже стрімко розкручувався. Успіх Івана Кочерги колеги зустріли з радістю, адже він зміцнював авторитет української літератури. Перипетії ж, пов’язані з вимушеним перекладом п’єси й анонімним поданням
її на конкурс, стали навіть об’єктом незлобливої епіграми Василя Чечв’ян-ського:
Пусть-хай театр не журиться, дві п’єси я несу!
Раз — «Часовщик и курица, два — «Майстри часу».
Можна точно визначити дату, коли прийшло справжнє визнання до драматурга Івана Кочерги —1934 р. Тоді ж він переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Він і далі працює над художньою розробкою проблемних філософських питань, пише кіносценарії, перекладає. До війни з-під пера Івана Кочерги вийшло ще чимало нових драматичних творів, проте особливого успіху вони не мали.
З початку Великої Вітчизняної війни Іван Кочерга живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» і працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період він створює кілька невеличких п’єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, мистецьким досягненням автора.