Коли Червона Армія звільнила столицю України, Іван Кочерга повертається до Києва. У 1944 р. (друга редакція — 1946 р.) він пише романтичну драму «Ярослав Мудрий». Причини звернення до постаті давньокиївського князя, з діяльністю якого пов’язується уявлення про найвищий розквіт Київської Русі, очевидно, викликані як загальнопатріотичним піднесенням всього народу, так і довгоочікуваною зустріччю з рідним містом. Іван Кочерга вперше в своїй творчій практиці звертається до образу реального діяча минулих віків. Ярослав Мудрий постає хоч і суворим, але далекоглядним політиком, досвідченим державним діячем. Розповідь про нього обмежено рамками 1030—1036 рр., коли великому князю вдалося приборкати міжусобні чвари на київських землях та відбити навалу печенігів.
Автор, як завжди, дуже винахідливий у творенні напруженого сюжету, кілька осібних ліній якого, зрештою, перетинаються, нерозривно злютовуючи особисту долю героїв із долею цілої слов’янської землі. Ярослав прагне створити могутню державу, але для цього, як повітря, потрібен мир, що його часом доводиться здобувати й мечем. «Раніш закон, а потім благодать» - не раз повторює князь афоризм знаменитого Іларіона, автора «Слова про закон і благодать». Отож він велить скарати новгородського посадника Косня-тина, коли той спробував порушити «мирний лад». Особиста жорстокість Ярослава (Коснятин колись дуже допоміг великому князю, і Ярослав мав би до кінця життя зберігати йому вдячність) пояснюється насамперед його державними планами, хоча сучасного читача не може не стримувати в своєму ставленні до героя п’єси така риса. В часи, коли писався «Ярослав Мудрий», уявлення про єдиновладдя і єдиноправдивість одної особи були настільки поширеними, що така риса Ярослава сприймалася зовсім не як аномалія.
Син Коснятина приходить до Києва помститися за смерть батька. Але, придивившись до дій князя й усвідомивши їх високий сенс для блага Київської Русі, він визнає державну правоту Ярослава, і згодом не тільки привезе великому князю останній подарунок його улюбленої дочки Єлизавети, а й сам загине, захищаючи Київ. На подібному ж протиборстві внутрішніх почуттів виписано автором й іншого героя — муляра Журейка. Він також знаходить у собі сили перебороти біль особистих образ і зрозуміти, що Ярослав насамперед дбає про міць Києва. Тому Журейко не лише рятує князеві життя, але, дізнавшися про похід печенігів, прикликає на допомогу киянам новгородську рать. Ніби відтінюючи сувору, жорстоку правду тогочасної дійсності, автор «Ярослава Мудрого» вдало поетизує життя і княжого двору, і київського люду. На дисонансах поетичного піднесення й трагічної загибелі створено образи Єлизавети й Милуші. Лірико-патетичні світлотіні цих двох жіночих доль є одним із лейтмотивів, що пронизують драматичну поему на всіх рівнях сюжетних перипетій.
Дві лінії життя Ярослава Мудрого постійно перетинаються й взаємодоповнюються, творячи образ непростий і неоднозначний,— він виступає
і як державний діяч, і як не позбавлена щирих почуттів, а то й звичайних слабкостей людина. Великий князь завжди має силу все підкоряти вищій меті свого життя, як би це часом не болісно було робити. Він переступив через почуття вдячності до Коснятина, який врятував його у війні проти «орд німецьких і угорських». Він розумів, що Турвальда, який убив брата
Журейкової нареченої Милуші, належить, за законом, стратити. Але в даному разі він навіть ламає своє тверде переконання («Раніш закон, а потім благодать») і відміняє кару, не бажаючи загострювати стосунки з варягами. Складна роздвоєність між державним обов’язком і людським почуттям тим болючіша, що вся політична діяльність великого князя, спрямована в мирне будівниче русло, часом змушувала його підіймати неправий меч, а іншим разом — кидати його в піхви, коли зброю належало б застосувати. Іван Кочерга не виправдовує до кінця свого героя, він розуміє діалектичні суперечності цього образу, розуміє, що народне уявлення про діяльність Ярослава теж має глибокий сенс. Бо справді, як говорив Журейко:
Раніш ніж храми будувать святі,
Годиться правду ствердити в житті.
Безперечно, надмірна ідеалізація самого образу князя не дозволила авторові домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. «Стиль високої, свідомо ідеалізуючої монументальності, в якому була витримана ця п’єса, добре передавав її урочистий патріотичний пафос,— зазначав Л.Новиченко,— але таїв у собі й деякі слабкості, які сьогодні, зрозуміло, більше впадають в очі, ніж у часи появи твору. Найголовніша з цих слабкос-тей полягала в такій нестримній поетизації державної величі Ярослава, яка призвела, по суті, до певного пригашення соціальних конфліктів доби» 16 Та й не тільки, можна додати,— в самих людинознавчо-відкривавчих аспектах через ці причини твір явно програє.