Сьогодні ім’я Івана Кочерги справедливо називаємо поряд із іменами найвидатніших митців не тільки України, а й усього Радянського Союзу. Його п’єса «Майстри часу» ставилася й у кількох зарубіжних театрах.
Творам драматурга притаманні напруга внутрішньої інтелектуальної дії, гострота й стрімкість розгалуженого сюжету, потяг до екстремально усклад^ неиих ситуацій, які дозволяють виявити сутність різноманітних характерів. Іноді ці міцно збудовані сюжети розгортаються або на тлі романтично забарвленої казки, або ж органічно поєднуються з веселим водевілем чи феєрією, насиченою карколомними, за збігом обставин, подіями. Іван Кочерга впродовж усього життя залишався вірним вистражданому драматургічному кредо: «Коли для всебічного розвитку живої людини треба забезпечити її простором, часом і головними умовами існування, то для героя драматичного твору треба, навпаки, створити найбільш несприятливі умови, обмежити його і в просторі, і в часі, бо лише тоді він найяскравіше розкриє свій характер і, головне, змушений буде взяти те чи те рішення, що й становить, до речі, основну пружину кожної драматичної дії»1. Та, звісно, значення Івана Кочерги як митця вимірюється не стільки сталістю мого естетичної концепції скільки глибиною ідейного проникнення в дійсність, загалом — місткістю художніх ідей.
У багатій на жанрове розмаїття (драматичні поеми, філософська поема, Історична драма і комедія, проблемна драма, драма^казка, п’єса-феєрія, водевіль, «агітки») художній спадщині Івана Кочерги можна простежити, як у різних творах трансформувалася — правда, з неоднаковою мірою успіху — невна улюблена ідея автора, як вона увираЗнюваларя й набирала соціальної, глибини, визначеності та переконливості. Образи Івана Свічки та Меланки, Ярослава Мудрого та Миколи Коснятина, Василя Хмарного та Стесі, Лідії Званцевої та Леся Юркевича, зрештою, судді Дубровського та духа
і дзигармейстра Карфункеля, як і багато інших, відбивають і доносять нам стан напруженого пошуку драматургом людського в людині. Коли охопити узагальнюючим поглядом галерею десятків персонажів, через вчинки й думки яких виражав і формував своє ідейне кредо митець, ми збагнемо, що це під силу тільки людині з винятково багатим духовним світом. Адже, як справедливо зазначив сам Іван Кочерга, «кожен драматург, кожен щирий пись* мснник, коли він пише твір, ріже на кілька частин свою індивідуальність і віддає потроху власної крові кожному з своїх героїв, навіть негативним» 2.
Відтак стає зрозумілим, що віддавання через художній образ частини «власної крові» читачеві або глядачеві щораз підвищує потужність творчого потенціалу митця. Але все це відбувається лише за умови постійного напруження мислі й почуття.
* *
Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня 1881 р. в містечку Носівка на Чернігівщині в родині зал-ізничного службовця. До десятилітнього віку майбутній драматург їздив з батьками по невеличких залізничних станціях Російської імперії, ніде не зупиняючись на постійне проживання. Це було пов’язано зі специфікою роботи батька, Антона Петровича Кочерги, який тільки 1891 р. дістав нарешті постійну роботу в Чернігові й придбав будиночок на тихій вуличці міста (до речі, майже по сусідству з відомим уже тоді українським письменником Михайлом Коцюбинським). Обставини дитинства складалися так, що Іван не мав друзів серед однолітків, а жив переважно в світі книжок, разом з літературними героями, мріючи про щось незвідане й загадкове, спілкуючись з ними та з матір’ю, яка оточила сина лагідним піклуванням та турботливою увагою. Реальне життя існувало десь за межами подвір’я, зате в домі життя було інтенсивнішим, цікавішим і-чистішим. Уже в ранньому віці, свідчить Є. Старинкевич, прийшло захоплення театром: «Драматургія і театр вабили Івана Кочергу з дитячих років: як гетевський Вільгельм Мейстер, що бавився в дитинстві ляльковим театром, Кочерга, ще бувши хлопчиком, споруджував безліч театральних макетів і розігрував за допомогою паперових фігурок п’єси, бачені в справжньому театрі»3.