Навіть під час навчання у Чернігівській гімназії та на юридичному факультеті Київського університету (1890—1903) Іван Кочерга, схоже, і не робив особливих спроб вийти за межі затишного світу літературних та театральних уподобань, який його цілком влаштовував і приваблював більше, ніж звичні для цього віку розваги юності. Тривке враження справив на студента Київ, вірніше, мистецьке життя міста, яке, накладаючись на літературні захоплення юнака (Гете, Гюго, Шіллер, Гофман, Метерлінк, Гейне, Тік, Новаліс, Скріб, Ібсеи, Клейст, казки та легенди різних народів), почало інтенсивно роздмухувати вогник його драматургічного обдарування. Проте тут діяли чинники швидше внутрішнього характеру, театр жив у свідомості молодого юриста, ніяк не виявляючись для інших...
Можна тільки приблизно уявити, наскільки прикрою була для Івана Кочерги необхідність після закінчення університетських студій переїздити до провінційного Чернігова. 1903 р. він повертається до батьків і стає на службу чиновником у Чернігівській контрольній палаті. Проте сліди київських естетичних вражень і переживань досить швидко дали свої результати.
З 1904 р. романтично настроєний юнак починає то більш, то менш регулярно виступати з театральними рецензіями в чернігівських газетах. У вільний від служби час молодий критик живе в своєму замкненому світі, який утворюють художні образи та ідеї улюблених письменників. Звісно, критична діяльність свідчила про бажання вийти за межі вже усталених канонів світорозуміння, але все-таки в ті роки Іван Кочерга явно тяжів до пасивно-романтичного сприйняття життя в його певній герметичній заданості. Він у цілому недовірливо ставиться до проблем, які непокоїли тогочасну передову російську драматургію. Негативно сприймає Кочерга-критик і спроби «малоросійського театру» вийти за межі суто етнографічної достовірності, скажімо, він не розуміє і засуджує нові, поступові тенденції в українській драмі, виражені, зокрема, в п’єсах Карпенка-Карого. Байдужо-зверхнє ставлення до української культури з боку І. Кочерги в чернігівський період його життя подеколи пояснюють лише замкненістю вразливої, мрійливої натури, посилаючись при цьому на відомий факт, що Іван Кочерга і Михайло Коцюбинський жили майже поряд на одній вулиці, але так і не познайомилися. Однак це, загалом кажучи, мало б виглядати дивним для юнака, котрий так спрагло тягнувся до мистецтва, до людей мистецтва. Адже коли всього на кілька днів у Чернігові зупинився автор посередніх стилізованих під старовину п’єс Ю. Бєляєв, І. Кочерга виявив ініціативу до знайомства, зустрівся з драматургом. Так що, бачимо, замкненість натури тут на заваді не стала.
Ймовірніше, байдужість до творчої постаті Михайла Коцюбинського пояснюється тодішньою невірою Івана Кочерги в потенціальну силу напівза-бороненого самодержавним ладом і переслідуваного чорносотенцями українського мистецтва. Та й загальна атмосфера, що панувала в чернігівській пресі початку століття, ніяк не могла сприяти зацікавленню українською літературою і театром. Звичайними в оглядачів міських газет були такі судження й оцінки: «В цілому маленька «хохлацька» трупа мала великий успіх у своєї маленької публіки 4; «Малоруська драма зупинилася в своєму розвитку, існує кілька відносно хороших речей, в яких нескладний український побут і примітивні українські пристрасті розроблені й вичерпані» 5 Все це важливо прахувати при осмисленні подальшої істотної еволюції Івана Кочерги як власне українського письменника, для правильного розуміння ідейного змужніння художника і того, як розвивалися його погляди, поетика, система драматургічних прийомів. Іван Кочерга неодноразово підкреслював, що драматургові для плідної роботи потрібен особливий талант, де переважає вміння донести до глядача достатньо чітко висловлену думку, ідею. Все інше є фактично засобами до досягнення цієї своєрідної художньої мети.
Такі погляди значною мірою дають можливість зрозуміти ідеї, що лягли і» основу першої п’єси Івана Кочерги (російською мовою) «Пісня в келиху» (1910). Двадцятидев’ятирічний драматург-початківець показує життя німецького містечка Ротштейн середини XV ст. Мандрівний годинникар ІІорберт Вестєніус-Одерменнінг, головний герой п’єси,— юнак з романтично піднесеною натурою, зі світлим сприйняттям життя, з нерозтраченою вірою н красу й добро. Його буквально приголомшує пісня, почута в Ротштейні, закінчення якої вже забуте всіма жителями. Норберт береться розшукати пергамент із текстом пісні, який у кришталевому келиху десь умурований в стіну міської ратуші.