Після напружених пригод, небезпечних несподіванок юнак віднаходить келих, але в ньому виявляється не текст пісні, а права його, Норберта, нащадка вигнаних колись із Ротштейна князів Одерменнінгів, на титул бургомістра. Молодий князь за допомогою таємничого духа бурі Карфункеля тікає з міста, щоб згодом повернутися до нього з військом. На той час у Ротштейні спалахнуло повстання ремісників проти визискувачів-бюргерів. Норберт легко (справді по-казковому!) всіх утихомирює, швидко наводить лад, домагається справедливого розв’язання всіх конфліктів... Отож у заключній сцені й ремісники, й бюргери радо вітають князя та його кохану дівчину Гортензію: «Хай живе фогт Ротштейна і його дружина!»
Легко побачити непевність позиції Івана Кочерги (а ця непевність характерна для багатьох митців того часу) в оцінці актуальної ситуації, що склалася після поразки першої російської революції, та монархічної реакції, яка настала після неї. Проте звернення до романтичної казки відповідало характеру обдарування молодого драматурга, його естетичним уподобанням. Як і кращі представники романтичного напряму в мистецтві того часу, Кочерга «вбачав в умовно-символічних формах осягнення дійсності великі потенціальні можливості нового мистецтва. Романтизм для І. Кочерги — не тимчасове юнацьке захоплення, а усвідомлено послідовна форма виявлення свого художницького «я», вірність, якій він зберіг упродовж життя».6
Появу «Пісні в келиху» загалом можна пояснити ще одною причиною, що має, так би мовити, внутрішньо драматургічний характер, але змістовно важлива для розуміння творчих принципів І. Кочерги. Значно пізніше в одній із своїх статей 40-х років Іван Кочерга розмірковував про залежність вибору об’єкта зображення, кута зору на нього і розробки теми у п’єсі взагалі — від обставин суспільного життя. Драматургія є авангардом літератури, зазначав він, себто вона покликана насамперед вчасно відгукуватися на всі передові ідеї та актуальні події часу. В періоди більш або менш усталених, розмірених соціальних взаємовідносин між людьми драматурги сміливо черпають матеріал для творів із сучасного їм життя, оскільки він усвідомлений, оцінений і осмислений суспільством достатньо повно. Відбувається, сказати б, продовження «публічного диспуту» на теми, які «носяться в повіті». «Інакше стоїть справа,— зазначив Іван Кочерга,— в момент бурхливих зрушень в свідомості й житті суспільства. В таких випадках драматургія, якщо не хоче дати спрощеного відбиткутаких зрушень, неминуче повертається до минулого, шукаючи й знаходячи співзвучні сучасному мотиви» .
Проте «співзвучність» добі «Пісні в келиху» виявляється лише через символічне відбиття страху і сподівань наляканого революцією 1905 р. обивателя — страху перед неминучими суспільними потрясіннями і сподівань на умиротворення соціальних пристрастей.
Власне мистецька цінність першого твору І. Кочерги невелика, але ця п’єса по-своєму примітна і навіть визначальна у творчості драматурга. Незважаючи на небагату сценічну історію (п’єса, вперше поставлена в Харківському народному театрі 1926 р. у перекладі П. Тичини під назвою «Легенда про пісню», успіху не мала), цей твір дуже важливий для розуміння вихідних філософських принципів творчої практики Івана Кочерги, які наклали відбиток фактично на всю його подальшу роботу в драматургії. В інтермедії до четвертої дії п’єси засобами алегоричної образності автор показав своє тодішнє розуміння невблаганного руху Часу і неможливості знайти, впіймати чарівну мрію-казку, яка примарюється людині в дитинстві, веде її все життя і відкривається в своїй загадковості аж перед смертю, що і виявляється тою чарівною і звабливо-жорстокою казкою. «Я — Час. Я — ніщо, але я більший за все суще, бо я — Темінь, з якої рух Світла»,— таємничо-загрозливо наростає цей мотив у інтермедії. Ми тут зустрічаємося з першим висловом (поки що в алегорично узагальненій формі) ідей, які хвилювали вже юного Кочергу-драматурга і які так само не даватимуть йому спокою вже й у зрілому віці. Чи можна осягнути, зупинити плин часу, чи Підвладний він взагалі людині з її неперестанним пошуком чарівної казки, що врешті-решт розбивається об безжалісно сувору реальність ефемерної буденщини? І що людина в такому разі мусить досягати в житті, до чого повинна прагнути? Питання складні, для художника завжди значущі й водночас ніколи до кінця не розв’язувані попередниками в мистецтві.