Саме символ жорна ніби замикає в собі напругу різноманітних семантичних кореляцій, але, безперечно, не менше значення у творі відіграють і внутрішні зв’язки у системі образів-персонажів. Викінчена окресленість головних героїв — несхитного й мужнього Василя Хмарного та ніжної і водночас безстрашної у стражденній відданості Стесі — не вступає, проте, в суперечність із наповненістю сценічного тла основної колізії. Зрештою, це завжди спостерігаємо в творах Івана Кочерги. Певна річ, і в «Алмазному жорні» більшість героїв «розведено» по протилежних таборах: з одного боку, колишні гайдамаки та простий народ, який допомагає і співчуває їм, а з іншого,— представники польської шляхти, дрібне панство. Проте І. Кочерга аж ніяк не домагався чіткого поділу на благородних повстанців і на захланних можновладців. Про це свідчить хоча б образ судді Дубров-ського. Як представник польського права він обороняє інтереси графів та княгинь, але як людина чесна, гуманна, в гайдамаках бачить не лише «злочинців», а й людей, доведених до відчаю польським пануванням. Психологічна цілісність і багатовимірність цієї благородної людини чітко відтіняє, за висловом автора, мерзенність «шляхетної наволочі», що його переважно оточує. Не народ проти народу, а справедливість і чесність — так розуміє свій обов’язок Дубровський. У цьому його трагедія і його сила. В цьому, зрештою, новаторство образу, хоча «цю широку художню об’єктивність, яка велить бачити можливу шляхетність характеру і у ворога (зовсім не відки-даючи того, що він — ворог), критика ЗО—60-х років не сприйняла» 9. Проте автор ставить перед собою поважну художню мету, і еквівалентом до неї можуть бути роздуми Ліни Костенко над якоюсь мірою подібною ситуацією (\ «Марусі Чурай»):
Колись нащадки будуть одмивати
оцю печаль од крові й глупот.
Бо можновладці — тяжко винуваті.
А що зробив народові народ?!
Важлива зміна відбувається в житті Івана Кочерги у 1928 р.— з посади ревізора житомирської робсельінспекції він переходить працювати літературним редактором, спершу в газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь». Безперечно, це було ближче до душі відданому письменству й театру Іванові Кочерзі, хоча така робота забирала багато сил і часу.
Драматург із запалом береться за створення п’єс, безпосередньо пов’язаних тематикою і проблематикою із тогочасною дійсністю. Знання, досвід, враження, що він їх здобув, багато років розглядаючи, вивчаючи різні порушення та махінації як службовець РСІ, давали вдячний матеріал для комедійного викриття тих чи інших негативних явищ у суспільстві. Перед очима Івана Кочерги був успіх на театральній сцені не тільки п’єс молодших драматургів М. Куліша («97», «Комуна в степах», «Отак загинув Гуска»), І. Дніпровського («Любов і дим», «Яблуневий полон»), а й митців його покоління, наприклад, Я. Мамонтова («До третіх півнів»). І він усвідомлював, що цей і літературний, і сценічний успіх значною мірою забезпечувався злободенною тематикою, яка перекривала часом і певні вади суто драматургічного характеру.
Перш ніж вести мову про нові твори І. Кочерги — комедію «Натура й культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928), а також низку так званих кооперативних п’єс — необхідно зазначити, що новий тематично-часовий «зріз» у творчості драматурга поставав на притаманних специфіці його обдарування принципах сюжето- і характеротворення. Слушно зауважила Н. Кузякіна: «Дві стихії були природні й органічні для обдарування Кочерги: стихія романтичної казки й веселого водевіля, вони то спліталися разом* то розходились» п. З цієї площини випадають лише кілька п’єс-агіток, написаних на замовлення кооперації,— «Навчила доля, де шлях до волі», «Про що жито співає», «Павук у колгоспі». Плакатна одновимір-ність їх очевидна. Автор не міг заглибитися в життя села, погано знав його характерний типаж (на відміну од більшості тодішніх українських письменників). Він був городянином, і у творчості завжди тяжів до зображення міста, яке любив і відчував. Це викликало «диспропорцію» щодо переконливості життєвих та й психологічних ситуацій також у комедії «Натура й культура», де перша й третя дії відбуваються в селі, а друга — в місті. Й саме друга дія є сатирою з глибоким соціальним підтекстом на загрозливі негативні явища, що почали вкорінюватися в суспільний організм уже в ті часи,— бюрократизацію як відрив від маси трудящих і по-обивательськи витлумачене розуміння культури. Якщо образи селян у цій п’єсі не розвинені психологічно і зі своїми наївними чеснотами доволі схематичні, то побут тогочасного міста, службові стосунки в торговельно-виробничому комбінаті, тимчасово очолюваному вчорашнім селянином Кучерявим, всілякі бюрократичні нарости й ерзаци міщанської псевдокультури показано з гострою, життєво переконливою сатиричністю. Згодом І. Кочерга сам побачив явні «провали» в своєму творі: «...поряд цікавого сюжету і любовно виписаних образів в ній було чимало історичних хиб, вірніше, неправильна трактовка теми, виправити яку, не ламаючи теми, я тоді не зумів» 10..
10
Рукописний відділ Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.— Ф. 103, № 147. Арк. 2.