У розкритті цього задуму особливо стала в пригоді драматургу його схильність до поліфонії, багатопланової композиції, здатність органічно поєднувати в одному драматичному творі різні стильові нашарування — трагічний 1 героїчний з жанрово-побутовим і ліричним, психологічно проникливий і романтично піднесений з гротескно-сатиричним. Значна роль у драмі відводиться масовим сценам, які відбуваються на великих сценічних площинах — залізничній станції, біля солдатських казарм, у Зимовому палаці, Смольному — і природно поєднується з побутовими епізодами.
Фабула п’єси побудована на досить вживаному літературному прийомі: мандрах героя у пошуках істини. Головний герой український селянин-бідняк Тарас Голота пройшов добру школу класового виховання в окопах імперіалістичної війни. Отримавши на фронті Георгіївського хреста, збагнув, що землі й волі там не здобуде. А повернувшись до рідного села, побачив, що обіцяна урядом Керенського свобода — не для простого народу. Пересвідчившись, що буржуазна революція нічого не дала народу, що «ці революціонери для себе царя скинули», а «мужиків продали панам надовго», він вирушив у світ шукати свою, мужицьку правду.
Використовуючи постать Тараса Голоти як засіб поєднання різнопланових і різномасштабних подій п’єси, драматург створює багатобарвну картину становища країни напередодні Жовтневої революції, показує глибоке класове розшарування, гострі соціальні проблеми, що вимагали невідкладної розв’язки. Представник народу Тарас Голота послідовно оволодіває політичною наукою, дедалі глибше сприймає ленінські ідеї, де знаходить відповідь на свої досі безуспішні шукання і прагнення. Логічним завершенням політичного прозріння Тараса є епізод у Смольному, коли, готуючись із загоном балтійського робітника Кузьми Рижова йти на штурм Зимового палацу, він просить Леніна записати його до партії більшовиків.
Драматург змалював виразний національний характер українського хлібороба — волелюбного, працьовитого, гордого, дотепного й кмітливого. В умовах революційного передгроззя, в обстановці нової історичної ситуації традиційний образ селянина збагачується новими якостями. Образ Голоти послужив письменникові ключем для розкриття іншого провідного образу драми — Володимира Ілліча Леніна.
Сценічна дія Леніна у п’єсі «Правда» не гака вже й тривала: він з’являється лише в кульмінаційний момент у другім картині третьої дії та у фіналі, але образ вождя революції постійно присутній в усій ідейно-сюжетній тканині твору. Автор досягає цього завдяки вдало дібраному художньому принципу контрастного протиставлення й опосередкованого наблчження.
Драматург тільки в кінці п’єси зводить віч-на-віч своїх провідних героїв» але протягом всього сценічного життя Тарас Голота перебуває у силовому полі ленінського впливу, поступово наближаючись до епіцентру — до особистої зустрічі з Леніним.
Хоч безпосереднє зображення Леніна в п’єсі досить лаконічне, постать його змальовано виразно. Ми бачимо Леніна у Смольному перед вирішальним штурмом Зимового палацу, де засів Тимчасовий уряд. Ленін — енергійний і діловий, впевнений у перемозі, мого розпорядження чіткі, змістовні, сповнені внутрішньої напруги, він легко і невимушено знаходить спільну мову і з пролетарем, і з селянином, і з моряками-б-алтійцями. Корнійчук змальовує Леніна мудрим і далекоглядним державним діячем і політиком, який ясно усвідомлює свою відповідальність, оперативним і стратегічно мислячим керівником революційного повстання.
Сам Корнійчук скромно оцінював створений ним образ, вважаючи п’єсу «Правда» тільки підступом до розробки такої важливої теми. І справді, цей первісток української Ленініани не позбавлений елементів схематизму. Та велика сила впливу на глядача перших драматичних творів із сценічним образом Леніна, колосальний успіх акторів у ролі вождя революції (а в «Правді» Леніна грали такі: визначні митці, як М. Штраух, А. Бучма, М. Крушельницький), схвальні відгуки Н. К. Крупської4, яка вважала образ Леніна в «Правді» (у постановці московського Театру Революції) значним поступом автора й театру,— свідчать про те, що перші спроби, зокрема п’єса О. Корнійчука, були на той час досягненням радянської драматургії, давали простір для подальших різносторонніх пошуків художніх засобів змалювання «історичної, але небувалої Людини» — Володимира Ілліча Леніна.