Предметом гострої суперечки в ході зіставлення двох різних методів ведення війни постають такі спеціальні питання, як значення військової, розвідки і зв’язку для успішного проведення операцій, роль військової техніки не тільки в,кількісному обчисленні, айв якісному використанні (швидкість і маневреність), бойовий дух особового складу армії — тобто суто реальні, актуальні проблеми, які потребували на той час пильної уваги.
Саме в такому аспекті, щоб збагнути війну як виснажливий надлюдський труд, показати тяжку працю на війні тих «звичайних переможців», за словами О. Довженка, які своїм життям на кожному клаптику рідної землі кували перемогу, зосередити увагу на воїн і, зобразити його крупним планом,— подає Корнійчук другу сцену другої дії. Письменник не погрішир проти правди, на догоду драматургічному задумові не спростив обставин. Його улюбленому героєві, талановитому генералу Огневу теж не даються легко й безболісно перемоги: за кожну з них треба платити кров’ю і життям солдатів. Батарея лейтенанта Сергія Горлова, залишена для стримування ворога, мужньо, до останку б’ється* не допускає фашистські, танки до «коридору», до тилу армії, що здійснювала блискавичний рейд. Короткий бойовий епізод, введений у «камерну» обстановку п’єси, збагачує її саме отими реальними штрихами життєвих спостережень, яких вдосталь мав письменник.
Вагомий у драмі образ Мирона Горлова, директора великого авіаційного заводу, який прибув на передову, щоб познайомитися з новим типом німецького винищувача. Певною мірою резонерський, функціональний, він став прямим рупором драматурга. Корнійчук прагнув подати його як збірний образ радянського народу, котрий працює в тилу не покладаючи рук, щоб забезпечити армію усім необхідним для перемоги. Саме йому письменник дає право запитати від імені народу, чи відповідає командуючий фронтом Іван Горлов новим вимогам часу, саме в його уста вкладає категоричну вимогу нещадно бити «авторитетних» і самозакоханих невігласів, бо щоб виграти війну, окрім хоробрості, потрібне ще вміння воювати по-сучасному, потрібне бажання вчитися воювати по-сучасному.
Виписаний рельєфно і переконливо, сатиричний образ Івана Горлова нач-був узагальнюючих рис. Разом з тим у критиці відзначалося, що позитивні образи п’єси — Огнєв і Колос, Мирон Горлов, а найбільше член Військової Ради Гайдар, який привозить із Ставки наказ про заміну Горлова Огневим, значною мірою позначені риторичністю, в їхніх монологах, оцінках подій і явищ виразно вчувається голос самого автора. Та в творі такого плану пряме звернення, неприкрита публіцистичність саме й були активною зброєю письменника, його пристрасним ствердженням чи запереченням, що й робило «Фронт» одним із кращих зразків політичної радянської п’єси, призначення якої — оперативно вторгатися у хід подій, давати глибоку партійну відповідь на назрілі питання громадянського і державного життя.
П’єса Корнійчука разом з іншими творами, що з’явилися на той час у радянській драматургії («Російські люди» К. Симонова і «Навала» Л. Леонова, «Син династії» Ю. Яиовського та «Шлях на Україну» О. Левади, «Сталінградці» Ю. Чепуріна й «Офіцер флоту» О. Крона), відбивала високу патріотичну Свідомість радянського народу, героїчний пафос, порушувала великі проблеми громадянського, ідейного, морального характеру.
’ Водночас нищівний критичний пафос і сатира на воєначальників вищих рангів, здавалось би, різко відділяли «Фронт» від загального драматургічного потоку, ламали вже усталену тематичну і стильову традицію. Та при всій своїй жанрово:тематйчній винятковості «Фронт» Корнійчука «фактично сконденсував глибинні тенденції художнього розвитку того часу, дав Відповідь на питання, які нікого не залишали спокійним уже з перших місяців вій^ ни... Для такої відповіді потрібен був не лише тверезий і по-своєму жорстокий аналіз дійсного стану речей, але й художня форма, здатна витримати таке потужне змістове навантаження» 5. Не без того, що вже й у роки війни дехто міг робити дальші логічні висновки і докопуватися до «глибоко заритого питання», як писав К. Симонов у романі «Живі і мертві» — чому саме бездари Горлови опинилися в керівництві армією.
Попри усі домисли, які точилися і в час появи «Фронту», і пізніше, про те, нібито п’єса була написана на замовлення, щоб «віднайти» причини наших поразок у перший період війни, її глибинна художня суть об’єктивно спрацьовувала на розвінчання не лише Горлових, а й самого духу сталінщини, кривавого деспотизму вождя та його кадрової політики, внаслідок якої і були знищені сотні здібних воєначальників, починаючи з таких видатних полководців, як ТуХачевський, Якір, Уборевич.
5