Могутня викривальна сила сатиричного образу Горлова, в якому дехто впізнавав себе, викликала різке заперечення, аж до телеграм у Ставку з вимогою припинити друкування п’єси в газеті «Правда» і заборонити її постановку в театрах як річ «абсолютно шкідливу». Принципову партійну оцінку драмі, що гостро і правдиво викривала причини воєнних невдач Радянської Армії на початковому етапі війни, дала «Правда» у статті «Про п’єсу
О. Корнійчука «Фронт»6. Газета підтримала різку, відверту критику на адресу відсталих від життя воєначальників, закликала покінчити з самозадоволеним неуцтвом у веденні війни, наголошуючи, що Горлов — це узагальнений образ багатьох малих Горлових — і середніх, і молодших командирів. А про всенародну підтримку злободенного, громадянськи сміливого твору Корнійчука свідчила та маса листів — солдатських трикутників, які надходили з армії і від читачів з тилу, часто з лаконічною адресою: «Москва, письменнику, що написав «Фронт», Корнійчуку». Постановою Ради Народних Комісарів СРСР письменникові за п’єсу «Фронт» було присуджено Державну премію.
Післявоєнну творчість О. Корнійчука складають десять п’єс про сучасність, написаних з 1945 по 1970 p.: комедії «Приїздіть у Дзвонкове» (1945), «Калиновий Гай» (1950), «Чому посміхалися зорі» (1958), «Над Дніпром» (I960), «Мої друзі» (1968), драми «Мрія» (1946, у пізнішій редакції — «Розплата»), «Макар Діброва» (1948), «Крила» (1954), «Сторінка щоденника» (1964), «Пам’ять серця» (1969). Не всі вони рівнозначні за художнім рівнем та суспільною вагою. Є серед них прохідні, короткочасні твори, які не затрималися довго в репертуарі театрів («Мрія», пізніше — «Розплата»). Є п’єси злободенні, актуальні за темою, які, проте, у змалюванні поточного життя не позбавлені елементів ілюстративної заданості та прикрашання дійсності внаслідок впливів поширеної у післявоєнні роки «теорії безконфліктності», від якої не легко було позбавитися навіть за допомогою таких радикальних ліків, як спеціальні партійні постанови та передова стаття газети «Правда» 7 квітня 1952 р. «Подолати відставання драматургії».
П’єси «Приїздіть у Дзвонкове», «Калиновий Гай», «Макар Діброва», що порушували у драматичних конфліктах громадсько-політичні та економічні проблеми тогочасного життя (скажімо, заклик до відбудови і піднесення зруйнованого війною господарства, боротьба з настроями утоми і перепочинку після величезної напруги років війни, настійна необхідність йти вперед, не заспокоюватись на досягнутому, ставити все вищі вимоги і долати нові рубежі, щоб швидше вивести країну з розрухи), в художньо-естетичному плані мали помітно вразливі місця: поспішні, прискорені розв’язки конфліктів так званого виробничого плану, конфліктів «хорошого з кращим», легке подолання усіх труднощів, що спрощувало й викривляло реальну картину дійсності, суворі типові обставини післявоєнного буття народу.
А є у післявоєнній спадщині письменника й такі п’єси, що стали значними мистецькими подіями, справжніми виразниками духу часу («Крила»), твори, що, окрім вагомої суспільно-політичної змістовності й актуальної злободенності, мають у своєму активі соціально-філософські, неминущі аспекти осмислення життя народу, життя людського духу («Сторінка щоденника», «Пам’ять серця») з їхніми по-чеховськи прихованими «тихими драмами» людських доль, нелегкими внутрішніми колізіями, без готових відповідей на складні питання до життя і про життя.
Корнійчук — вроджений драматург. Тож навіть у скрутний для всієї радянської драматургії час «безконфліктності» він умів створити п’єси і наснажити їх непідробною правдою людського характеру. Яскраві людські типи довго ще по тому, як втрачають новизну спрощені суспільні обставини його творів кінця 40-х — початку 50-х років, становлять їхню неперехідну художню цінність.
Придивімось до них пильніше. Ось інвалід війни Прокіп Ключка — парторг і великий мрійник — крізь руїни сплюндрованого війною села Дзвонкового бачить його майбутнє відродження і розквіт. По-державному мислить простий шахтар Макар Діброва, який не уявляє собі спокійної пенсійної старості, поки є робота для його працьовитих рук, поки його тривожить неспокійне партійне сумління. А ось барвисто яскраві національні традиційно-комедійні типи мешканців сучасного «Калинового Гаю» — голова сільради Ганна Ковшик та голова колгоспу Романюк — ідеолог «середнього рівня», близький родич довоєнного Галушки, чи новітній заповзятливий хазяйчик із села над Дніпром Македон Сом з вельми розвинутою спекулятивною жилкою і непомірним честолюбством. В цій шерезі і зовсім новий герой — зловісно важка постать голови облвиконкому Дремлюги з його вельможно-бюрократичними тенденціями і найгіршими волюнтаристськими замашками культівських часів. Саме завдяки таким яскравим художнім образам розширювалися проблемно-тема* Тичні й жанрові горизонти української драматургії повоєнного періоду.