Наділений талантом комедіографа, Корнійчук збагатив українську і загалом союзну драматургію винятково промовистими сатиричними образами, сильними своєю типовістю, узагальненістю. Сатира й на сьогодні явище досить рідкісне, що ж до розглядуваного періоду — повоєнних років — то взагалі, як зазначав О. Корнійчук у доповіді на Другому Всесоюзному з’їзді письменників (1954), серед драматургів головним чином точилися безплідні суперечки й дискусії про те, що «слід спочатку вирішити, які Гоголі й Щедріни нам потрібні, що слід виробити спочатку точну формулу, а потім писати сатиричні п’єси» 7.
Драма Корнійчука «Крила» (1954) разом із першими сатиричними п’єсами С. Михалкова й А. Макайонка, В. Минка та Ю. Яновського, що з’явилися після відомої статті «Правды» на початку 50-х років і стосувалися гострих соціальних конфліктів, практично розв’язувала назрілі проблеми тогочасної естетики, канони і догми якої були розхитані після наступних рішень XX з’їзду партії. Водночас п’єса безпосередньо вторгалася у вир най-пекучіших громадських та політичних подій, була негайним відгуком автора на ті благотворні зміни, які почалися в країні по відновленню ленінських норм життя суспільства.
Мистецька реакція драматурга проявилася не лише у тій пристрасній публіцистичності, з якою він схоплював нові тенденції, а і в художньо-образній формі,— створенні нових виразних характерів, нових типів. Саме це й виводило Корнійчука у лави першовідкривачів, що розпочинали якісно інший етап в драматургії. Незважаючи на певну ілюстративність і переобтяженість проблемами, Корнійчук створив злободенний художній твір, проклавши першу борозну в художньому освоєнні нової тематики і самобутніх типових характерів.
Конфлікт п’єси «Крила», яка й сьогодні звучить актуально, відтворює життєві протиріччя соціального плану — протиріччя між демократичними основами радянського ладу і бюрократично-вельможними, адміністративно-командними тенденціями у поведінці та мисленні деяких керівних працівників. У п’єсі різко протиставляються два типи партійно-державних діячів — Ромодан і Дремлюга, та цим протиставленням ідейний зміст твору не вичерпується.
Найбільшої художньої виразності досягає драматург у гостросати-ричному образі Дремлюги. Це тип номенклатурного діяча застарілого зразка, який довгі роки залізною рукою здійснював керівництво людьми
і державними справами. Стиль його «управління» досить красномовний: лайка, окрик, грубість, від яких у підлеглих трапляються сердечні приступи, «холонуть душі», «трясуться. підборіддя». Такі методи розквітли на, грунті самовпевненості, пихи, відчуття власної величі: «Ми на своїх плечах усе витягли й будемо далі тягти за всіх аж до могили. Але руку нашу (потряс кулаком) запам’ятають!..»
Дремлюга — бюрократ і пустодзвін, що давно одірвався від життя і від народу., якому він не довіряє і до якого ставиться зневажливо. Він «авторитетно» керує усіма справами, а тим часом не знає справжнього стану речей, його цікавить тільки «справна цифра». У своїй діяльності Дремлюга спирається лише на загальні директиви і розпорядження, та й сам плодить їк у реличезній кількості, замість того щоб безпосередньо на місцях подавати’ практичну допомогу. Він оточив себе такими бездарними базіками, як талмудист, і начотник Овчаренко та «плодоовоч» Терещенко, а людей здібних і тямущих, наприклад Вернигору, перетворив у переписувачів паперів. Затиск критики, окозамилювання, брехня буйно квітнуть у такій атмосфері.
Своє розуміння нового типу партійного керівника втілив Корнійчук в образі Ромодана, який він створив методом доведення «від супротивного». Стиль роботи Ромодана, на відміну від Дремлюги, конкретно діловий. Він чуйний і привітний у ставленні до людей, думає про задоволення потреб народу сьогодні, тепер; а не взагалі, в далекому майбутньому. У практичній діяльності він протиставляє самовпевненості Дремлюги свою впевненість у перевазі переконливого щирого слова над загальними гучними фразами і залякуванням міліцією та судом. Правда життя, партійна правда — на боці Ромодана. Це автор доводить усім пафосом свого твору. У фіналі п’єси Дремлюга не переможений до кінця і певний, що час ще зміниться на його користь, та . розв’язка драматургічного конфлікту — естетичне розвінчання Дремлюги та його «лінії» — цілком зрозуміла.
7
Второй Всесоюзный съезд советских писателей: Стенографический отчет.—М., 1956.—С. 191 — 192.