І все ж можливість із нинішньої високості ширше оглянути художні вершини нашої літератури, насамперед у 20—30-х роках, сама думка про ймовірність дещо іншого руху українського драматичного мистецтва, коли б у ньому продовжували існувати і діяти митці такого масштабу, як М. Куліш, І. Микитенко, М. Ірчан, І. Крушельницький, режисер Лесь Курбас, коли б не засилля вузько запрограмованої естетичної думки, в якій тісно було митцям філософського складу (І. Кочерга, Я. Мамонтов) — постає як альтернатива загальним здобуткам української драми того періоду, протягом якого, сказати б, повпредом був Корнійчук. Саме він протягом 40 років, починаючи з постановки п’єс «Загибель ескадри» та «Платон Кречет», очолював, задавав тон, вважався еталоном художнього та ідейно-політичного спрямування української драми. Він дуже чутливо реагував на потреби доби, надихнувши свої драми пафосом революційних перетворень, активно проповідуючи в художніх формах заповідані Леніним комуністичні ідеали, які він пов’язував із повсякденною практичною роботою побудови нового суспільства, а ідейність, партійність часом ототожнював з ілюстративністю, пропагандою «настанов»,— саме так він розумів своє громадянське покликання як митця і був у цьому вірним і послідовним речником партії й солдатом партії. Інша річ, що його беззастережна віра у правильність партійно-державного курсу як втілення ленінських накреслень і довіра до осіб, які здійснювали той курс (а «вірними ленінцями» іменувалися вони всі), не могла не послабити дієвості його таланту. Чи ж він так само щиро сподівався на те, що висловлює правду про свою країну, про свій народ...
А тим часом Корнійчук був безпосереднім учасником і свідком як величних звершень, так і лихих обставин життя народу. Він не міг не знати про страхітливий голод на Україні 1933 року, що викосив мільйони людей, чи про ті репресії, беззаконня, які масово творилися в 1937—38 роках, але у своїй творчості вперто обирав лише мажорні, бадьорі ноти для відтворення тодішньої суспільної атмосфери. І хто зна, чи не виступала в такому виборі своєрідним коригуючим камертоном трагічна доля багатьох старших побратимів по перу в 30-х роках, якої він уникнув, можливо, через те, що виступив на літературну арену пізніше за них, «перших заспівувачів», та й тримався осібно від ворогуючих літературних угруповань. А звідси — й свідоме звернення у своїх творах до таких тем, колізій, образів, які узгоджувалися з провідними настановчими тенденціями державного керівництва,— якщо допускати сліпу віру, що адміністративно-командна система, насаджена Сталіним, продовжує справу Леніна. І, нарешті, в становленні його особистості як драматурга щось та важила відсутність реального творчого змагання, необхідного для саморозвитку і самозбагачення художника, яке забезпечується наявністю «багатьох і різних» мистецьких сил.
Навіть сьогодні, в умовах гласності й правдомовності, ці питання багато в чому риторичні. Відповіді на них, можливо, й немає. І в нинішніх оцінках творчості О. Корнійчука, сповідуючи історизм, покладатимемося на те, що було, що засвідчила історія літератури, беручи на озброєння нові знання і потребу долати давні стереотипи. Бо, як справедливо зазначав Д. Павличко, в період перебудови все підлягає переосмисленню, зокрема й духовна структура письменника. «Душа найблагороднішого творця в часи застою, а ще більше в часи сталінського деспотизму, носила на собі важкі тягарі, деформувалась, бувало, й падала. Міра чесності кожного з нині живущих українських радянських письменників залежить не від того, що той чи той літератор думає про себе, і не від того, що про нього написано (тим паче, що майже вся наша критика ділиться лише на більш хвалебну і менш хвалебну), а від зіставлення тієї чи тієї творчості з правдою історії нашого суспільства. Найвищим суддею наших творів знову стало життя. І те сьогоднішнє, і те вчорашнє життя, рани якого неможливо втаїти, приховати під постійно застебнутим на всі гудзики мундиром благопристойності» 1.
1
«Радянське літературознавство».— 1988.— N? 5.— С. 12. Див.: Спільне засідання вченої ради Інституту літератури та президії правління СПУ по обговоренню питання «У-країнська радянська література 20—30-х років: проблеми вивчення і видання».