Аналізуючи мистецьку спадщину письменника і підкреслюючи його внесок у розвиток драматургічної поетики, варто наголосити, що при всій злободенності своєї творчості і володіючи особливим чуттям сцени, він не захоплювався зовнішніми формами новацій, а прагнув донести новий зміст життя. Проблеми, конфлікти, характери героїв кращих його п’єс — це художнє відкриття, свіже слово не лише естетичне, а й громадянське, суспільно-політичне. У цьому плані він був творцем нової радянської соціальної драми — драми ідейних колізій, нових соціально-психологічних типів нашого часу.
Безперечно, творча праця письменника, яка припала на роки утвердження в нашій країні автократного деспотизму Сталіна і командно-адміністративного стилю керівництва державою, не могла не зазнати відповідного ідеологічного тиску, особливо якщо зважити на соціально-публіцистичний нахил його мистецької індивідуальності. Саме цим насамперед можна пояснити відчутну неузгодженість між щирим бажанням Корнійчука служити інтересам народу і реалізацією його в літературній творчості, де обминалися найтрагічпіші сторони буття країни і послідовно втілювалися саме державні, тоталітарні погляди.
Але при всіх політично вивірених мажорних настроях, відповідних до панівних ідеологічних та естетичних канонів, реальна дійсність у вигляді багатоманітних людських типів — численних його героїв, з усіма властивими їм натуральними рисами, прикметами і реаліями справжнього, а не заси-ропленого життя, пробивалась на сцену, протягом чотирьох з лишком десятиліть орієнтувала українську та й загалом радянську драматургію на змалювання повнокровних людських характерів з їх непростими, часом трагічними долями.
Сучасність і актуальність у поєднанні з високою професійною майстерністю наближали кращі твори письменника до класичного, надбання української і всієї радянської драматургії, забезпечували його п’єсам тривале сценічне життя не тільки в нашій країні, а й за її межами. Вперше переступивши кордон в середині 30-х років, драми Корнійчука відтоді поширилися на всі континенти і відомі в Польщі і Болгарії, Канаді і Румунії, Англії і НДР, Франції і Японії, Індії та Гані, Угорщині й Чехословаччині, Фінляндії
1 Кореї, Греції і В’єтнамі, Кубі й Австрії, Алжірі та Аргентіні.
Та варто зважити й на таке: силою свого таланту, художньою переконливістю образів, реалістичними соціальними типами Корнійчук впливав на уми й почуття сучасників, вселяв віру в істинність того, що вони бачили на сцені, і при відсутності гласності й широкої демократичної поінформованості споглядання на сцені «третьої», уявної дійсності часто було для них ідеологічним харчем, формувало (чи деформувало) світогляд. Нині, у період перебудови, коли народові стала доступною уся правда «о времени и о себе», театри втратили інтерес до тих його творів, у яких він змушений був вдаватися до напівправди, до прикрашання і лакування, до підміни справді трагічних колізій життя народу неістотними побутовими чи офіціозними соціально-економічними конфліктами з досить відчутною догідливістю і забіганням наперед.
Окрему сторінку біографії Корнійчука становить його публіцистика —
2 9-236 33 теж у чомусь суперечлива, нерівнозначна, яка вже втратила роль активного суспільного чинника і не пережила свого творця. Та у його добу пристрасне слово письменника знаходило відгук у серцях людей, особливо у час важких випробувань, пережитих народом у війну, і в період багаторічної роботи в захист миру, якій він присвятив усе своє життя. Ще 1935 р. на Міжнародному конгресі захисту культури в Парижі молодий письменник налагоджував дружні зв’язки з представниками світової літератури, що об’єднувалися у боротьбі за мир. А починаючи з конгресу у Вроцлаві (1948), він активний член Бюро Всесвітньої Ради Миру та Президії (з 1958 р.) поряд з такими видатними діячами, як Фредерік Жоліо Кюрі, Джон Бернал, Ромеш Чандра. Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами» і Золота медаль миру ім. Жоліо Кюрі заслужено увінчала його діяльність на цій благородній ниві.